— Я піду з вами.
— Тоді візьміть револьвер і взуйтеся в черевики. Треба поспішати, бо він може загасити вогонь і зникнути.
Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже швидко йшли темною алеєю, прислухаючись до монотонного виття осіннього вітру й шерхоту опалого листя. У повітрі стояв пряний трунок гнилизни й вогкості. Місяць лише зрідка визирав крізь хмари, що тяглися небом, а щойно ми вийшли на болото, замрячив дрібний дощ. Жовтий вогник ще мерехтів попереду.
— А ви щось прихопили з собою? — запитав я.
— Так, батога.
— Нам треба діяти швидко, щоб не дати йому змоги чинити опір, — адже він, кажуть, відчайдух. Захопимо його зненацька.
— Слухайте, Ватсоне! — раптом сказав баронет. — А що б сказав про це Холмс? Пам’ятаєте? "Нічної пори, коли безроздільно панують сили зла…"
І немов у відповідь на його слова десь удалині, на похмурих просторах боліт, пролунав той дивний звук, який так уразив мене кілька днів тому біля Ґрімпенської твані. Вітер доніс до нас спочатку глухе гарчання, а потім ревіння, що помалу перейшло в тужливе виття. Ці дикі, грізні звуки повторювалися в такій послідовності раз у раз, наповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав. Я навіть у темряві помітив, як мертвотно зблідло його обличчя.
— Боже мій, Ватсоне, що це?
— Не знаю. Кажуть, що такі звуки на болотах не рідкість. Я вже чув їх.
Виття знову стихло, все стихло. Ми стояли, напружено прислухаючись, але більше ніщо не порушувало тиші навколо нас.
— Ватсоне, — сказав баронет, — це завивав собака.
Кров застигла у мене в жилах, тому що голос сера Генрі леденів від жаху.
— Як вони пояснюють цей звук? — запитав він.
— Хто?
— Тутешні мешканці.
— Але ж це зовсім неосвічені люди! Чи вам не все одно, як вони його пояснюють?
— Ватсоне, скажіть мені, що вони говорять про це?
Хвилину я вагався, але запитання було поставлено так, що відмовчатися мені не вдалося.
— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.
Сер Генрі застогнав.
— Так, так може вити тільки собака, — сказав він після тривалої паузи, — Але він десь далеко, он там.
— Я не можу визначити, звідки лине це виття.
— Його принесло вітром. А де Ґрімпенська твань? Там?
— Так.
— Так, звідти воно і йшло. Облиште, Ватсоне! Ви й самі думаєте, що це вив собака. Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.
— Того разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.
— Ні, це собака. Боже мій! Невже в усіх цих небилицях є хоч частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви не вірите в це, Ватсоне?
— Ні, ні!
— А все-таки одна річ — глузувати з таких дурниць у Лондоні й зовсім інша — чути це, стоячи в темряві на болотах. А мій дядько? Адже біля його тіла знайшли собачі сліди. Усе сходиться. Я не боягуз, Ватсоне, але в мене кров стигне в жилах від цих звуків. Торкніться моєї руки.
Вона була холодна, ніби мармур.
— Нічого, завтра все минеться.
— Ні, цього виття мені ніколи не забути. Що нам тепер робити?
— Повернемо додому?
— Нізащо! Ловити цього негідника, то ловити. Ми з вами полюємо за каторжником, а дивовижний собака, напевно, полює за нами. Ходімо, Ватсоне! Нехай усі виплодки пекла збіжаться сюди на болота — відступати все одно не можна.
Спотикаючись на кожному кроці, ми повільно рушили далі. І праворуч, і ліворуч над нами нависали невиразні в темряві обриси скелястих пагорбів.
Попереду, як і раніше, маячив маленький жовтий вогник. Немає нічого оманливішого за відстань у цілковитій пітьмі. Вогник мерехтів то біля самого обрію, то лише за кілька кроків від нас. Але нарешті ми розглянули джерело світла і зрозуміли, що тепер до нього недалеко. Це була свічка, вставлена в ущелину між каменями, які захищали її від вітру та від стороннього ока, залишаючи відкритою тільки з боку Баскервіль-Холу.
Наше наближення приховував великий гранітний валун. Ми причаїлися за ним і обережно визирнули назовні. Дивно було бачити цю самотню свічку серед боліт! Жовтий язичок полум’я, що відсвічував на каменях, — і жодної ознаки життя довкола.
— Що робити тепер? — прошепотів сер Генрі.
— Почекаємо тут. Він, імовірно, десь поблизу. Можливо, зараз здасться.
Та не встиг я цього проказати, як ми побачили його. В ущелині, де горіла свічка, з’явилося страшне, поборознене слідами згубних пристрастей обличчя, в якому не було нічого людського. Таке обличчя, обліплене брудом, заросле щетиною, усе в ковтунах, цілком могло належати одному з тих дикунів, які жили колись на схилах цих пагорбів.
Вогник свічки віддзеркалювався в хитрих маленьких очицях, які злобливо бігали в різні боки, ніби очі звіра, що зачув у темряві кроки мисливців.
Щось, імовірно, викликало його підозру. Чи то в них із Беррімором був якийсь умовний знак, невідомий нам, чи то він відчув, що справи негаразд, але я відразу помітив сліди страху на його огидній фізіономії. Він міг щосекунди загасити свічку й зникнути в темряві. Я вибіг уперед, сер Генрі за мною. Каторжник із криком жбурнув камінь, що розлетівся на шматки, ударившись об валун поруч із нами. Я встиг тільки побачити, що він приосадкуватий, широкоплечий. На щастя, цієї хвилини крізь хмари вигулькнув місяць. Ми кинулися вгору пагорбом, а каторжник мчав іншим його схилом, стрибаючи по каменях зі спритністю гірського цапа.
Вдалий постріл міг би поранити його, але я захопив із собою револьвер тільки для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.
І я, і сер Генрі бігали непогано, однак незабаром ми зрозуміли, що нам його не наздогнати. Селдена, освітленого яскравим місячним світлом, ми ще довго бачили попереду, поки нарешті він майже зник, перетворившись на маленьку цятку, що швидко рухалася схилом віддаленого пагорба. Відстань між нами дедалі зростала. Нарешті ми остаточно знесилилися й присіли на камені, дивлячись вслід його фігурі.
Аж раптом сталося щось дивне й справді несподіване. Ми вже підвелися, вирішивши припинити марну погоню. Місяць був праворуч від нас; нерівна вершина гранітного стовпа чітко вимальовувалася на тлі його срібного диска. І на цьому стовпі я побачив людську фігуру, яка стояла нерухомо, немов статуя з чорного дерева. Не подумайте, Холмсе, що це була галюцинація. Я, як ніколи, міг покластися на свій зір!