— Чи не той це Джонсон, якого я колись знав? — запитав Холмс чергового. — Він адвокат, сивий і трохи накульгує?
— Ні, сер, містер Джонсон — власник вугільних копалень, ще не старий джентльмен, вашого віку.
— Ви впевнені, що він не адвокат?
— Упевнений, сер. Містер Джонсон наш частий гість, ми його знаємо не перший рік.
— Справді? Ну, не буду сперечатися. Місіс Олдмор… Я десь чув це прізвище. Даруйте мені за цікавість, але так буває, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.
— Місіс Олдмор має слабке здоров’я, сер. Її чоловік був колись мером Глостера. Коли вона приїжджає в місто, то зупиняється лише в нас.
— Дякую вам. Імовірно, я сплутав її з іншою леді… Ці питання допомогли нам установити один дуже важливий факт, Ватсоне, — вів далі Холмс упівголоса, поки ми піднімалися сходами. — Тепер нам зрозуміло, що люди, які так цікавляться нашим другом, зупинились не тут. Це означає, що старанно спостерігаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потикатися йому на очі. А це багато про що свідчить.
— Наприклад, про що?
— Ну, хоча б про те… Овва! Друже мій, що трапилося?
Ми вийшли на верхній поверх і зіштовхнулися там із сером Генрі Баскервілем. Він вибіг на сходи весь червоний від гніву, тримаючи в руках старого, запилюженого черевика. У сера Генрі навіть язик заплітався з люті, і коли до нього нарешті повернувся дар мовлення, то одразу збився на явний американський акцент, якого вранці ми не помітили.
— За кого мене мають у цьому готелі — за дурника, чи що? — закричав сер Генрі. — Не дозволю над собою жартувати! Якщо цей дурень не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також є почуття гумору, містере Холмс, але цього разу місцеві жартівники трохи переборщили.
— Усе ще розшукуєте свою пропажу?
— Так, розшукую! І не заспокоюся, доки не знайду!
— Але мені здається, ви говорили про новий світло-коричневий черевик?
— Так, сер. А тепер та сама історія з чорним.
— Як! Невже ви хотіли взутися й…
— Саме так! Я маю всього-на-всього три пари взуття — нові світло-коричневі, старі чорні й лаковані туфлі, які зараз на мені. Учора ввечері зник один коричневий черевик, а сьогодні поцупили й чорного… Ну, знайшли? Відповідайте ж! Що ви на мене так витріщилися?
На сходах з’явився схвильований коридорний-німець:
— Ні, сер. Я всіх розпитував, ніхто нічого не знає.
— Отож слухайте: або ви відшукаєте до вечора мого черевика, або я піду до управителя і заявлю йому, що негайно виїжджаю звідси.
— Черевик знайдеться, сер… Обіцяю вам, що знайдеться… Хвилинку терпіння, сер.
— Майте на увазі, це востаннє. Я більше не допущу, щоб мене обкрадали у вашому злочинницькому кублі!.. Містере Холмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрібницями…
— Ці дрібниці заслуговують на те, щоб через них хвилюватися.
— Ви дуже серйозно до них ставитеся!
— А як ви самі це можете пояснити?
— Я навіть і не намагаюся. Зі мною ще ніколи в житті не траплялося чогось більш безглуздого і дивного.
— Справді?.. Так, це, мабуть, так, — задумливо промовив Холмс.
— А що ви самі про це скажете?
— Я, власне, ще нічого не розумію. Історія дуже заплутана, сер Генрі. Якщо її пов’язати зі смертю вашого дядька, то з тих п’ятисот вельми серйозних справ, які мені доводилося розплутувати, ця буде, мабуть, найскладнішою. Але в мене в руках є деякі нитки, і одна з них неодмінно має привести нас до розгадки. Ми можемо витратити зайвий час, ухопившись не за ту нитку, за яку потрібно, але рано чи пізно знайдемо й потрібну.
Ми дуже приємно провели час за обідом, лише мимохідь зачепивши ті питання, що звели разом нас чотирьох. І Холмс довідався про подальші плани Баскервіля тільки тоді, коли вся наша компанія перейшла до нього в номер.
— Я поїду до Баскервіль-Холу.
— Коли?
— У кінці тижня.
— Я вважаю ваше рішення правильним, — сказав Холмс. — Тепер я нітрохи не сумніваюся у тому, що в Лондоні за вами встановлено стеження.
Але в такому великому місті важко з’ясувати, що це за люди і що їм від вас потрібно. Якщо вони діють з лихими намірами, вам загрожує небезпека, якій ми неспроможні запобігти… Докторе Мортімер, ви знаєте, що сьогодні вранці, коли ви від мене вийшли, за вами стежили?
Доктор Мортімер аж підскочив на місці:
— Стежили? Хто?
— От цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі є хтось із густою чорною бородою?
— Ні… Втім, чекайте… Ну звичайно… У дворецького сера Чарльза, Беррімора, густа чорна борода.
— Гм! А де він зараз?
— У Баскервіль-Холі. Будинок залишений на нього.
— Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.
— Як же це зробити?
— Дайте мені телеграфний бланк. "Чи готові приїзду сера Генрі".
Адресуємо так: "Баскервіль-Хол, містерові Беррімору". Де у вас там найближчий телеграф? У Ґрімпені? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Ґрімпен на ім’я начальника контори: "Телеграму адресовану Беррімору прохання передати руки. Разі відсутності направте назад готель "Нортумберленд" серові Генрі Баскервілю". Ось так. До вечора ми знатимемо, перебуває Беррімор на своєму посту в Девонширі чи ні.
— Чудово, — сказав Баскервіль. — До речі, докторе Мортімер, який він, цей Беррімор?
— Він син покійного управителя маєтку. Це вже четверте покоління Берріморів, що живе в Баскервіль-Холі. Наскільки я знаю, він і його дружина цілком поважні люди.
— Проте, — сказав сер Генрі, — я розумію, що поки Баскервіль-Хол залишається без хазяїна, ці люди живуть там у розкошах, без клопотів, без турбот.
— Так, правильно.
— Чи отримав Беррімор що-небудь за заповітом сера Чарльза? — запитав Холмс.
— Йому та його дружині було відписано по п’ятсот фунтів.
— Гм! А вони знали про це раніше?
— Так. Сер Чарльз любив говорити про свої розпорядження на випадок смерті.
— Цікавий факт.
— Я сподіваюся, — сказав доктор Мортімер, — що ви не підозрюватимете всіх, хто щось одержав за заповітом сера Чарльза? Мені він також залишив тисячу фунтів.
— Он як! А ще кому?
— У заповіті було зазначено багато дрібних сум різним особам і великі пожертвування на доброчинність. Уся ж спадщина відійшла серові Генрі.
— А яку суму вона становить?