Сніг у Флоренції

Страница 2 из 9

Костенко Лина

Другий монах

О, чуєш, чуєш, він іще й сміється!
Ходім, бо тут дограти не дадуть.

Перший монах

А що ж йому, чортяці, зостається, —
ти так боїшся, що він мусить буть.

(З кущів виходить Чортик волохатий і, помахавши хвостиком грайливо,
з цікавістю спостерігає гру)

Другий монах

(нажахано, з докором)

Накликав чорта словом необачним.
Ой, наче щось скубнуло. А тебе?

Перший монах

Я не боюсь, то я його й не бачу.
А ти тремтиш, то він тебе й скубе.

(Підкрався Чортик, віхтиком хвоста полоскотав лякливого за вухом)

Другий монах

(увесь омлівши, злякано, ледь чутно)

Ну, чи не взяв би його прах, —
він довго буде ще мене страхати?

Перший монах

А може, навпаки, це твій же власний страх
утілився в щось чорне й волохате?

Другий монах

Причім тут страх? Ти давній казуїст.
Страх був би нереальніший хоч трішки.
А то ж диви, цілком реальний хвіст
і відповідно ратиці і ріжки.

Перший монах

Ну, хочеш, я пройду тобі крізь нього.
Що, пересвідчивсь, де він, де він, де?

(Ступнув до Чортика, той спритно увихнувся,
і знов — для боязливого він є, небоязкий його не помічає)

Другий монах

Людських личин у сатани премного.
Брат Домінік на розвідку іде.

(Ховають шахи в тайничок оправи і, швидко розгорнувши фоліант,
один з Монахів нібито читає.
А Чортик миттю видерся по сходах, сублімувався десь між риштувань)

Брат Домінік (наблизившись, суворо)

Що бачу, браття? В час, коли всі ми
возносимо молитву, — ви в садочку!

Перший монах

Я тут читав Давидові псалми,
а цей достойник грівся в холодочку.

Другий монах

Так, так, я так.

Перший монах (тихо)

Ти менше озивайсь.

(Уголос)

Брат Домінік, у всіх свої таланти.

Брат Домінік

Я добре знаю, декотрі із вас
запретну гру ховають в фоліанти.

(Помацать хоче шкіряну оправу)

Перший монах (обурено)

Брат Домінік, я ще раз вам кажу.
Де більш гріха, я ще подумать мушу, —
чи в книзі тій, що я в руках держу,
чи якби я заглянув вам у душу!

(Закривши фоліант демонстративно, з ображеною гідністю іде.
За ним і другий, підбігцем, хоч старший)

Другий монах

Ой, донесе! От бестія цибата.
Казав: ходім, а ти все ні та ні.

Перший монах

Та він щоночі — шась,
йому ж не до абата.
Йому ж аби проскочити у дірку в бузині.

Брат Домінік

О боже правий! За що така злоба?
Ти ж клеветою осквернив уста.
Сновидець я. Не гріх це, а хвороба.
Якщо й ходжу вночі, то неспроста.
В роду у мене всі вночі ходили.
Яка там дірка? З даху на карниз.
І всі були не те, що ти — худими.
І жоден предок не звалився вниз.
А ви, гладкі яриги, пудофети,
важкі на мисль, глухі на солов’я, —
ти ви ж вночі усі як захропете,
хіба ж на місяць дивитесь, як я?!

Перший монах

Прегарні прачки на ріці Луарі.
Отож і місяць світить все туди.
Крохмальний чепчик, очі карі,
і руки аж рожеві од води!

Брат Домінік

Мій слух терзають натяки гріховні.
Мені, ченцеві, чи до прачок тих?
Якщо й ходжу, — це тільки місяць вповні
мене веде на віжках золотих!

Перший монах

А як тебе над річкою зловили,
ти вже хотів стрибати до човна.
На тому боці всі собаки вили, —
он, сходить вже

(показує на місячне півколо), —

це теж його вина?

Брат Домінік

Ні, mea culpa, це моя провина.
Коли зі мною коїться таке,
з водою миска ставитись повинна
мені в ногах у келії.

Другий монах

Яке!
І що тоді?

Брат Домінік

А я, не мавши тари,
в холодну воду не вступивши в сні,
ото добіг до самої Луари
і вже аж там прокинувся в човні!

Другий монах

То з тебе ж треба виганяти біса,
щоб ти отак не бігав по ночах!

Чортик

(зі сховку раптом визирнувши, хитро)

Якщо мене і виженуть, не бійся, —
На тому боці ждатиму в корчах.

Монахи наполохано сахнулись. З них другий нестатечно дременув.
А перший, зберігаючи поставу, усе ж таки заквапився іти.
Брат Домінік, поштиво склавши руки, прислухався, і віддалився теж.

Сузір’я яблук світяться крізь листя.
На лаві темний силует Старого.
Все западає в морок. Сходить місяць.
Бринять у тиші пилочки цикад.

***

ДІЯ II

І ось тоді, під місяцем уповні, на дерев’яних ребрах риштувань
з’явився знову Чортик волохатий. Уламок дзеркальця потерши об коліно,
навів його на місяць і пускає по всьому саду зайчики магічні.
Висвітлює дерева, обрис муру, надбиті плити, статуї святих.
І потаємну стежку в бузині, і дірку в мурі, каменем прикриту.

Магічне коло місячного сяйва спиняється на постаті Старого.

Старий здригнувся — хтось торкнув зненацька його плече.

Високий Флорентієць в ліловому плащі схиляється над ним.

Флорентієць

Чого ти тут сидиш?

Старий

Куди ж мені іти?

Флорентієць

Є в тебе дім і щось на світі рідне?

Старий

На тому світі є. Там всі мої світи.
І вся моя рідня.

Флорентієць

На тому. А деінде?

Старий

Деінде? Де-не-де хтось, може, й не забув.
Деінде? Де-не-де хтось, може, і лишився.

Флорентієць

Хто ти, старий?

Старий

Мене немає. Був.
Під вітром часу камінь розкришився.

Флорентієць

Хто ти, старий? Назви своє ім’я.

Старий

Джованфранческо Рустичі.

Флорентієць

Отямся!
Джованфранческо Рустичі — це я.
Славетний скульптор. Був ним і зостався.
А ти… Ти привид. Ти страшний фантом!
Безумний старче, моторошна тіне!

(Магічний промінь заметавсь між ними, вихоплює із темряви обличчя —
то молоде й красиве Флорентійця, то маску старості. Вона йому страшна)

Старий

Ні, я не привид. Ні, я не фантом.
Ти — молодість моя, а я — твоя руїна.

Флорентієць

(самими побілілими губами)

Я… молодість твоя?.. А ти… моя руїна?!
То це я що, отак себе зносив?
Весь розчинився в цьому страховітті?

Старий

Так, я твоє завершення на світі.
Я наслідок усіх твоїх зусиль.

Флорентієць

Які ж то мали бути землетруси,
щоб так на мене обвалився час?!

Старий

Марнота днів, убитих на спокуси.
Хто може врятувати нас від нас?

Флорентієць

(із відчаєм, із невимовним болем)

Якби ми знали, о, якби ми знали,
що буде з нами, о, що буде з нами…