Інші кажуть знов так:
Прокинувся цар одної ночі в давню свою стать і пішов рівним кроком до безворушного озера свого.
Ждав там і хилився над мертвою поверхнею, та арфа не обзивалася.
Тоді кинув і корону свою в глибінь,— одначе вона й тоді ще не обзивалася...
— Ти навіки заніміла? — крикнув із жалем.
Відповіді ніякої.
— Навіки?
Мовчання...
— Навіки?..
Вмісто арфи зашуміли здавленим шумом сосни, а коли він із напруженням вслухався в шум смерек, щоб дослухатися прецінь раз звуків чудової арфи, розібрав лиш жальний шум сосен... що переповідали:
— Чудотворні арфи лиш раз програвають,— і тобі вже вона не заграє вдруге. Покинь нас на все!!
. . . . . . . . . . .
Царська корона лежала на замуленім дні біля розбитої золотої арфи... цар опустив ліси...
Зашуміло вслід за ним.
Місяць виринув з-за гір, глянув у воду і — мов спинився в улискуючійся поверхні.
Вокруги хвилював жалібний шум.
Тут і там... золотіли в зелені берега світлом крапельки, мов золоті сльози... а лісом колисався шум вічно засумованих сосен, і так колишеться він аж по нинішній день, де б і не виростали сосни й смереки...
. . . . . . . . . . . .
Кімполунг, в серпні 1901
[1] По звидженню маленького, так званого "морського ока" в горах около гуцульського села Арджель недалеко Рус-Молдавиці (Кімполунзького повіту) на Буковині. (Приміт. О. Кобилянської).