Попереду жовтіла ще одна телефонна будка, і я подався туди, по дорозі ледве не вивернувши собі ногу, — запала в ковдобину на асфальті. Цей автомат байдуже з’їв мою другу монету, але встиг послати аж три гудки, і мій начальник устиг зняти слухавку, я навіть почув його голос. Але мого голосу начальник почути не встиг, автомат коротко затутукав. Я вже був такий близький мети, що спробував спитати долю ще раз і поклав у гніздо останню свою монету. Цього разу все повторилося точнісінько так, як і першого, і я змушений був, вийшовши з кабіни, витягти носовичка і втерти обличчя — на ньому лежала неприємна пітна маска.
У мене залишилася ще одна можливість потелефонувати, використавши десятикопійкову монету: автомати приймають їх так само залюбки, як і належні собі двокопійкові. Я знову рушив по вулиці, що безконечно тяглась у глибину, — до Зоряного проспекту було таки неблизько, — і шукав очима жовтої барви телефонної будки.
Новий автомат стояв неподалік газетного кіоска, я поклав у гніздо десять копійок. Але й він був наладнований на ті ж хвилі, що і його співбрати на вулиці, — мій начальник утретє підняв трубку, але мене не почув. Натомість почув його лайку — це вже вчетверте йому дзвонили, але ніхто не озивався.
Підійшов до газетного кіоска, спливаючи потом. Здавалося, що скоро почне хлюпати в туфлях: шкарпетки були мокрі, хоч викручуй. Я знав, що кіоскери мають хронічну ненависть до тих, хто хоче розміняти гроші на телефон, але все-таки спробував. У кіоскера було жовте, зморщене обличчя.
— Нічого страшного, — сказав він не без задоволення, — любаска трохи почекає...
Я розтулив рота, щоб достойно відповісти, але на мене дивилися жовті очі з такою милою сподіванкою, що таки випаде змога поскандалити, — я зирнув на небо, де все ще варилося сонце, і мені здалося, що воно увіч нагадує двокопійкову монету. Але мене це не втішило, і я почав питатись у людей, чи не розміняє мені хто двадцять копійок. На мене дивилися підозріло, наче я був п’яницею, котрий випрошує собі на похмілля, — розміняти монети не вдалося. Тоді я пішов назад до бочки з квасом, за якого й досі сидів рідний брат шофера-костоправа: він саме згрібав виручку в торбу.
— Я не розмінний пункт, — сказав продавець квасу.
— Але, чоловіче добрий! — вигукнув я відчайно, — Хіба ви забули? Вистояв до вас отакенну чергу!
Продавець квасу окинув мене пильним поглядом.
— Справді, це ви, — сказав, і в його голосі пробилося співчуття. — Скільки вам розміняти?
Він розміняв мені цілі двадцять копійок, отже, я мав аж десять монет і міг без турботи йти по вулиці, випробовуючи по дорозі всі автомати, що мали щастя мені траплятися. Випробовував я і терпіння свого начальника, бо той уже шаленіти починав: жоден автомат не міг мене з ним зв’язати. І мені раптом прийшла до голови божевільна думка: всі ці автомати — живі істоти. Вони позакисали тут з нудьги, на далекій од центру вулиці, і от змовилися між собою позбиткуватися над кимось таким, як я. Вони попереджують один одного про моє наближення, а коли потрапляю у їхній полон і коли, майже задихнувшись од нестачі повітря, вивалююсь назад на вулицю, вони починають беззвучно, але весело реготати. Отак вони й тішаться, і це неабияк прикрашує їхнє існування. Окрім того, вони, можливо, догоджують цим і своєму верховному правителю, котрий сидить зараз десь у холодку й цмулить холодне пиво, — він твердо знає, що автомати його не підведуть. Отож мені здається: коли заходив У будку, чув легеньке покректування, як це робить людина, котра аж губи собі кусає, стримуючись, щоб не розреготатися. Я подумав навіть, що простіше було б зайти на пошту, яка теж трапилася мені по дорозі, й послати своєму начальникові телеграму; навіть уявив собі, як лізуть його брови вгору, коли він її читатиме. Але чи прийде вона йому сьогодні? Завтра субота, післязавтра — неділя, отже, телеграму йому можуть принести, як не вельми важливу, аж у понеділок.
Хустина, якою я втирав піт, уже зовсім мокра, її можна було б викручувати так само, як шкарпетки й білизну на тілі. Серце нерівно тіпалось у грудях, а в очах вряди-годи йшли барвисті смуги. Я знову зустрів автомат води, але мав тільки двокопійчані монети і не міг напитися й цього разу. Тоді я подумки вилаяв себе, що не здогадався розміняти однієї з них по копійці.
Коли я дістався до Зоряного проспекту, в мене залишилося тільки дві монети. На розі цієї проклятої вулиці й проспекту стояло два телефонні автомати: один з них мовчав, як мертвий, не хотів навіть їсти моєї монети, а другий задоволено її пожер.
Тоді з роз’ятрився. Гупнув кулаком по сірому, байдужому тілі автомата й просичав, зовсім не зважаючи на те, що мова моя звучить цілком ідіотично.
— Слухай ти! — пригрозив я. — Коли не з’єднаєш і цього разу, роз-тр-ро-щу!
Мені здалося, що автомат здригнувся. Що він послав од себе нечутні розпачливі сигнали, ніби питавсь у своїх співбратів, як йому бути. Я трохи почекав, даючи йому час порозумітись із тими, від кого залежала і його доля. Зі свистом вдихав у себе повітря, і очі мені запливли потом.
— Ну от, — сказав я з тою-таки погрозою. — Телефоную востаннє. Коли не з’єднаєш, станеш таким самим мертвим, як твій брат біля тебе...
І він мене з начальником з’єднав. Я почув його голос, а він почув голос мій.
— Слухай, це ти мені весь час тарабанив? — вибухнув начальник.
— Кляті автомати, — пробурмотів я, — чорт би їх забрав!
— Щось сталося? — спитав начальник.
— Еге ж, — хрипко сказав я, бо ледве дихав. — Аварія. Врізався в автофургон.
— Ти сам не постраждав? — спитав тривожно начальник, бо в грудях у мене, коли дихав, хрипіло.
— У голові дзвенить, — мовив я.
— У мене також, — гостро відповів начальник. — Від твоїх дзвінків...
— Вибач, — сказав я, відчуваючи, як під горло підступає нудота. — Душно так, а мене всього трусить.
— Ти де? — спитав начальник. — Не в лікарні?
— На Зоряному проспекті, — сказав я. — Коли дозволиш, не прийду сьогодні на роботу...
— Та бог ти мій! — сказав начальник, ми з ним були приятелі. — Ти справді не постраждав?
— Ні! — мовив я. — Тільки все тіло труситься.
— Поїдеш з нами завтра по гриби? — спитав начальник.