VI
Цілий тиждень Кость Горобенко реквізовував. Майже щоранку він забігав до наросвіти по ордера, перебігав через вулицю до відділу праці брати мобілізованого биндюжника й кількох вантажників, а потім починалась сама операція. Величезний, незграбний віз, що допіру возив борошно, зупинявся несподівано перед парадним ходом. Білі від борошна й крейди вантажники помалу злазили з воза й розташовувались на парадних східцях покурити, а Горобенко підходив до дверей і енергійно тричі стукав.
За хвилину-дві двері обережно одчиняла стурбована хазяйська рука, а Горобенко рішуче переступав порога й подавав ордера.
— Я маю у вас реквізувати піаніно. Прошу провести мене...
Хазяйські руки нерішуче брали ордера і, не читаючи його, тупо дивились на розляпану печать, несміливо перебігали на Горобенкове обличчя й вагались ступити крока.
Горобенко, міцно стиснувши рота, який час дивився пильно в хазяйські очі, а потім переступав з ноги на ногу й холодно вимовляв:
— Мені ніколи. Люди надворі ждуть. Прошу, будь ласка, не затримуйте нас...
Він повертав голову до вулиці й голосно гукав:
— Ану, товариші, готовсь.
Вантажники, перевалюючись по-качиному на дужих ногах, флегматичне, мов до комори, заходили до кімнат, і з ними разом кімнати сповнювались незвичайним шумом. Горобенко, не чекаючи хазяйської відповіді, простував сам поперед вантажників до покоїв і, шукаючи піаніно, нишпорив очима по кімнатах.
Тоді хазяйська постать оговтувалась, їй трохи ніби повертало дар голосу, й вона, заїкаючись, перелякано починала звичайну словесну тяганину:
— Власне, це піаніно... Воно, бачите, в нас не для розваг... Донька вчиться грати, прекрасний слух... Я сам працюю в статбюро... Я просив би, товаришу, чи не можна якось би це...
Ці вічні драматичні прелюдії страшенно дратували Горобенка. Він спішно перебивав хазяйські слова:
— Ордера читали? Кінчено. Про що тут говорити! Він перший кидався до піаніно, розчищаючи собі дорогу від стільців, столиків та кріселок, приймав із піаніно, як У себе в господі, якісь портрети, кілька книжок і одсував піаніно з насадженого місця, де воно покоїлось протягом довгих спокійних років.
Кімнату наповнювали перелякані, розпучливі обличчя членів хазяйської родини, але Горобенко намагався на них не дивитись.
— Ану, товаришу, підсобіть... з правого боку заходьте...
Ну, разом! Ще раз... Тихше, тихше! Обережно...
Горобенко чув, як хрущали заломлені в безвихідній тузі чиїсь дівочі пальці, відчував, що хазяйські вуста намагаються й ніяк не відважаться ще щось сказати, але він зосередковано й старанно допомагав вантажникам витягати з кімнати піаніно, немов, крім них, тут не було більше нікого. Піаніно неохоче подавалось від свого рідного місця, воно сердито гуло, чіплялось за кріселка, двірок, наче благало їх утримати його, не пустити з дому, і за його глухим, похоронним гулом позаду розтиналися невільні розкоти жіночого плачу, безпорадні благання й приглушені прокльони.
Хазяйська постать, запобігливо одсуваючи перед вантажниками меблі, бігла одчинити широко зовнішні двері, щоб якось, бува, не стукнути піаніно, й на ходу щось просила в Горобенка. Ці криві хазяйські ноги й зігнута спина не хотіли вірити, що піаніно так-таки серйозно вивозять назовсім, вони намагались себе переконати, що це тільки для чогось пересувають його з місця на місце, що треба лише сказати якесь слово і все можна буде полагодити, все буде, як і було. Але цього слова хазяйські вуста ніяк не могли добрати. Воно, грубезне, перетворилось десь у голові, але прибрати конкретної форми не могло. Через те тремтячі губи мимрили якусь недоладну нісенітницю, а руки шугали в повітрі, щоб у разі потреби зразу ж допомогти цим брудним, вайлуватим гостям.
Коли піаніно вмощували вже на возі й зашморгували мотузами, Горобенко звичайно обертався до парадних дверей і мовби безкровним голосом кидав, не дивлячись у лице:
— Якщо є якісь там скарги й узагалі невдоволення, — можете звертатись до наросвіти або РКІ... Потім він голосно казав до биндюжника:
— Рушай! Легше тільки там на каменях, — і йшов. Він повертався певною, твердою ходою до своєї постійної праці в радпрофі, але дорогою йому ввижались йолопська, спантеличена фізіономія хазяїна, червоне, мокре від сліз, заплакане обличчя доньки, пащекування гладкої мамаші...
Він намагався уявити собі до деталей атмосферу осиротілого після піаніно дому, малював собі розпуку й горе допіру покинутих міщан — і це давало йому якусь злісну втіху. Він пригадував ті знайомі родини, де ще не знати як уціліли піаніно та роялі, й розплановував дальніші реквізиції. Він не тільки користувався з ордерів наросвіти, але сам штовхав наросвіту на нові реквізиції. Він якимось способом діставав адреси реєстрованих і нереєстрованих піаніно, збудив питання реквізувати приватні колекції книжок, і цілий тиждень рипіли по центру міста навантажені вози. Прекрасні дубові столи для письма, книги в дорогих палітурках, шафи, чорні жалобні піаніно — все це вивозилось із поважних кабінетів, затишних віталень і торохкотіло по зіпсованому бруку до якогось будинку з голими, поколупаними стінами, серед яких незримий павук сотав брудну сітку глухої пустки.
Піаніно одразу перевозили за призначенням — до клубу, дитячих будинків, шкіл, навіть один концертовий рояль для чогось потрапив до бібліотеки. Столи до письма й шафи теж находили собі притулок по різних канцеляріях, відділах та секціях. Але з книгами було далеко гірше, їх безсистемне кидали на підлогу одної з порожніх кімнат Нардому і тут, на запльованих дошках, безліч назв з різних полюсів знання, науки й мистецтва находили собі дрвгий спочинок. Вони грубими покладами розлізались завширшки й завдовжки всієї кімнати, нижні шари вкривались тлінним порохом, а над ними росли вгору нові й нові.
І отак день при дні кімната все більше й більше скидалась на незариту братську могилу.
В чотирьох стінах з великими брудними плямами від вогкості потонула разом із книжками вигнана з життя тиша. Притаманний окремим родинам і людям запах, одноманітність і безтурботність повітових домів, де читали щодня коло самовару "Южный Край", передплачували "Ниву" й шанували Пушкіна з Гоголем, засушені, як гербарій, думки статечних кабінетів, Мопассанові ласощі колишніх гімназисток — все це знесене повінню, коли горобиної ночі прорвало греблі й загати — все це прибилось сюди.