Смерть

Страница 6 из 39

Антоненко-Давидович Борис

Горобенкові стало неприємно. І як це безглуздо: боремось із базарами і в той же час жінки комуністів ходять туди купувати, та й хіба ти сам, нарешті, не ходив купувати махорки? Ходив. І інші ходять. Комгосп попсував ятки на м'ясо, тепер різники продають м'ясо просто на землі. Що краще? Вчора базар розігнала міліція, а сьогодні харчі втроє дорожчі...

А базар живе, базар такий самий, як і був раніш, до революції, ба навіть жвавіший, барвистіший. Він остання надія і втіха для багатьох. Що лишиться Фроловій, коли б не стало-таки справді базару?

Фролова одчинила вже хвіртку й ступила до свого подвір'я, але ту ж мить відтіля зачувся її різкий, роздратований голос:

— Сколько раз казала — не брати з нашої криниці води! І що це в самом дєлє, не понімаю!

Від криниці, що у дворі, сердито огризнувся рудий чолов'яга з повним відром і хутенько подався на вулицю.

— ...Подавись своєю криницею! Хазяйка найшлась...

— Щоб я больше цього не бачила! Мій муж після вас буде поправляти?.. Це ми викопали. Ви собі теж можете скольки завгодно...

Фролова швидко підійшла до криниці й, побачивши біля цямрини свіжу калюжу, гнівно захитала головою:

— Щоб ви подохли!..

З садка в самій камізельці вийшов Фролов. Він погладив винувато стрижену голову й сказав жінці:

— Казав же — треба собаку біля криниці прив'язати. Інакше не виведеш цього...

На розі вулиці стояв Дружинін і балакав з рудим чоловіком, що держав відро з водою і, розмахуючи вільною рукою, тикав пальцем до Фролового двору.

Горобенко привітався і прискорив кроки. Він почув позад себе тихі Дружинінові слова:

— Я заявлю про це в парткомі... Сволочники скрізь бувають, цього одразу не можна...

В дверях радпрофу Горобенка зупинив парткомівський діловод Гольцев.

— Хочете щось цікаве побачити? — Гольцев підніс до його вух свого довгого горбатого носа і, прискаливши око, тихо сказав: — Про вас...

Горобенко запитливо глянув у безбарвне Гольцеве око, що хитро визирало з-під рудих брів, але той, посміхнувшись, поспішив пояснити:

— Парткомівська характеристика вашої особи в анкеті до губернії. Ходімо до вас. — Він злегка підштовхнув Горобенка, і вони подались на другий поверх колишнього просторого купецького дому. Власне, що треба Гольцеву? І навіщо ці його відвідування і ота розмова про те, ніби він працював за друкаря в директоріївському Міністерстві земельних справ, і взагалі ця приязнь і якась неприродна симпатія? Горобенко скоса глянув на куценькі, забрьохані штани Гольцева і раптом подумав: "Сексот! Доручили стежити... — стало гидко, але здивувався, — так одверто робити! І хоч би кого іншого, а то... невже не знайшли путящого?.."

Горобенко заліз за свій стіл, одімкнув шухляди і рвучко подивився на Гольцева... На лиці в того була якась специфічна хитра усмішка. Від кутиків очей колючками розбіглись коротенькі зморшки, і трохи подалась наперед велика масна спідня губа. Здавалось, ніби Гольцев давним-давно вже зробив цю усмішку, опрацював усі її деталі і, коли треба, миттю, мов машкару, накидав її собі на обличчя і так само швидко скидав. Гольцев мовчки почекав хвилину, а тоді одразу нахилився до свого портфеля й прудко почав нишпорити в паперах. Добуваючи синювату з цукрового паперу анкету, він схопив стільця й присунувся до Горобенка. Знову прищулив око і, штовхаючи Горобенка своїм гострим ліктем, тихо прошепотів:

— Тільки ж це, будь ласка, між нами... Ну ви, звісно, розумієте, що ця характеристика таємна... Але я собі думаю, ну чому мені такому товаришеві своєму, як Горобенкові, не показати... — Гольцев зробив довгою, худою, з чорними волосинками рукою якийсь непевний жест і знову накинув на обличчя усмішку.

Було щось бридке в усій його інтимності, в цьому підсіданні й легеньких, фамільярних штовханах. Горобенко мимоволі трохи одсунувся й хотів був рішуче одмовитись читати парткомівську характеристику, але, глянувши на Гольцева, одразу якось розгубився; Гольцева усмішка зневолила його, паралізувала рухи, а відтак навалилась густою масою на голову.

— Прошу... — Гольцев підсунув йому до рук анкету, і Горобенко, ще не позбувшись першої одубілості, глянув на недбалі, розкидані рядки і за першим словом жадібно, мов по краденому, пробіг очима по краю анкети.

Було написано небагато, а втім, досить ясно:

"Як комуніст-більшовик (хтось наче умисне і свідомо підкреслив це друге слово) — несталий, зважаючи на перебування раніш в українських організаціях, як культробітник може бути використаний у губерніяльному. масштабі".

Горобенко з деяким зусиллям одірвав очі від анкети й трохи зашарівся. Збоку дивилась на нього мертва, мовчазна усмішка Гольцева.

IV

Уже давно прохолонули й зникли на дерев'яних сходах дрібненькі похапливі кроки Гольцева, вже з годину торохкотіли друкарські машинки, торохкотіли одноманітно, монотонно і без краю нудно, а Горобенко сидів нерухомо при своєму столі. Напіввисунута шухляда з папками, штампом, стосами паперу й пачкою махорки так і лишилась одкритою після приходу Гольцева. Вона, наче той мацак, що загребе ось-ось саму душу і втягне її в жовту, заляпану чорнилом, порізану й поколупану ножем потвору — старий, з подертим зеленим сукном, кабінетний стіл.

Горобенко довго не міг зібрати докупи свої думки. Вони горобцями розлетілись на всі сторони, і ось перед очима тільки — "як комуніст-більшовик — несталий" і заскалене Гольцеве око.

Горобенко опустив долу руки, стиснув схрещені пальці, аж вони хруснули, і подумав: "Це, певно, Попельначенко зробив..." Але зараз же глянув скоса на свій портфель і вирішив: "Хіба, зрештою, не все одно? Важно, що це вже сказано, що хтось окреслено й виразно сказав те, чого я сам не міг наважитись сказати самому собі".

А все ж таки було неприємно й боляче. І знову випливали в пам'яті ті два будинки батьківські, і ота "Просвіта", і 1917-й... Горобенка почало дратувати. "Несталий"?.. Хіба для них він може бути сталий? Хіба вони можуть забути про те? Вони, як ті ченці, що в своєму несамовитому фанатизмові не зможуть забути цього ніколи, до могили — ніколи. І, потім, це українство, що воно їм? Їм, для яких не було ні Солониці [1], ні Берестечка, ні навіть Крут [2]! Для яких уся історія — тільки вічна боротьба класів... Ах, які вони все ж таки доктринери!..