У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку і росте воля перебороти натовп, подолати його. Попри все — подолати! Він одлітає від намозолених, зім'ятих офіційних слів і б'є в натовп своїми, тими, що линуть невідомо відкіля з середини, від серця, від нервів.
Натовп мертво мовчить. Не чути навіть сопіння й рипу взуття. Горобенко відчуває тільки, як сотні голів витягнулись до нього й ловлять, всмоктують його слова.
Свій чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовніше те, що він уже оступився, він одімкнув Горобенковим словам важкі засуви свого нутра, і акція, ініціатива тепер у Горобенка, а не в нього.
— Живи ж, Радянська владо, владо робітників і селян, у всьому світі!..
Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтінням на скроні сідає на стільця, а ряди заворушились і захлюпотіли оплесками.
— Предлагаю проспівать "Інтернаціонала". Це встав Гарасименко, а за ним затріщали з усіх боків лави, і кілька голосів непевно, по-молитовному, затягнули непризвичаєним до цеї мелодії хриплим голосом: "У став-а-ай проклятим закліймо-оний..."
Коли долинуло до одкритих вікон і розтануло десь на вулиці останнє: "Воспрянет род людськой", а за ним утворилася, як це звичайно буває, незручна пауза, відкілясь ізсередини вискочило лукаве, підстаркувате:
— А подозвольте, товариші, ваш вопрос?.. Всі голови обернулись назад, і за ними, як у коридорі, стало видно десь накінці пронизливі очі з ріденькою борідкою клоччям. Цю борідку смикала, мов перебирала волосинки, кістлява, пазураста рука.
— Так ось, як товариш з города говорив нам цічас, що ми тут хазяїни, так воно, конешно, що діствительно ето да, ну тільки нам жалательно...
Гарасименко збентежено підвівся й гостро глянув на борідку. Його кулаки стиснулись і тихенько вибивали на столі дріб. Він ніби поривався щось сказати, а борідка під його поглядом трохи скулилась, одначе й далі вела своє:
— Щоб, значить, наше діло, вроді як би по-хазяйському було, так нам желательно "Отче наш" проспівати... — Борідка жваво обернулась назад і загребнула в повітрі рукою з картузом: — Правильно говорю чи ні? Я скончив...
Позаду хвилею розляглось: "Правильно! "Отче наш"! Просимо!.."
Славіна істерично хіхікнула, але її смішок розчавив рев, що вилетів десь від дальної стіни й заливав уже середні ряди.
Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усіх:
— Ніяких отченашів! Куркульня строїть провокацію... Але його останні слова потонули в новому, дикому, дужчому галасі: "Отче наш"!.."
— ...Чортячий "націонал" так можна, а молитву — ні!..
— ...Скрипниченко, починай...
— Та з вікна їх, сучих синів!..
Натовп сатанів. В Горобенкових очах мигтіли руки, скривлені уста, чиїсь випнуті груди. Скраю навіть зачулося вже похапливе:
— Отче наш, іже си на небесех, да... Горобенко різко встав і високо здійняв угору руку. Натовп одразу замовк, і спів обірвався.
Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін:
— Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко різко крикнув:
— Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін.
По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу.
— Товарищи радяне!.. — Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім він збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов села і ці "радяне" була в нього якась комбінація між кількома відомими йому українськими словами — "Рада" й "громадяни".
— Не в том дело, радяне, што — "отче наш". Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь...
Худе жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з'їзду.
— Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально?
І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало:
— Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось:
— Парсонально!
— Не треба списків!
— Тут не понімають, що воно за "Парсонально".
— Без списків! Не треба...
Десь збоку коло столу зачулось: "Просимо списками! Ком'ячейка предлагає такий список..." і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід.
— Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже... Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.
— Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.
Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки:
— Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлія... Покотила. Просимо!..
Вирвався чийсь дужий голос:
— Учителя Батюка Миколая Хведоровича!
І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів:
— Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей, стояв Батюк і посміхався. Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одіватись. Але ж ні, до ста чортів? Цього не буде! Ні!
Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до столу і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з'їзду:
— Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім'я... Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло:
— Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!..
Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:
— Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце! Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім'ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу:
— Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!..
По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу.
Тепер годі було добрати, хто кричав і що. Як на те, з вулиці, від краю села тріснуло кілька сухих пострілів і під школою затупотіли коні.
Шалений шарварок розпирав клас. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм нараз відчув пристрасну і гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама візьме собі зараз останнє слово, і тоді зчиниться щось страшне.