Смерть у Венеції

Страница 2 из 23

Томас Манн

Він вважав мандри — принаймні відтоді, як став досить заможним, щоб мати змогу будь-коли їздити по світі, користаючись усіма вигодами, — тільки гігієнічною процедурою, яку треба час від часу виконувати навіть усупереч своїм бажанням і нахилам. Надто заклопотаний завданнями, які ставила перед ним європейська душа і його "я", перевантажений творчими обов'язками, не схильний до розваг, а тому й нездатний любити яскравий зовнішній світ, він цілком задовольнявся спогляданням того, що кожен може побачити на поверхні землі, не заходячи далеко за межі свого звичного терену, і ніколи не відчував ніякісінького бажання кудись поїхати з Європи. Відтоді як його життя почало повільно йти на спад і йому вже не можна було як від порожньої химери відмахнутися од властивого кожному митцеві страху, що він не встигне, від побоювання, що час спливе перше, ніж він зробить те, що йому призначено, віддасть усього себе справі, його зовнішнє буття майже цілком обмежилося чудовим містом, що стало йому батьківщиною, та простою дачею, яку він собі вибудував у горах і в якій проводив дощове літо.

I те почуття, що так пізно й навально опанувало його, він теж скоро стримав і ввів у певні рамки розумом і змолоду засвоєною самодисципліною. Він мав намір довести справу свого життя до певної крапки, а тоді зовсім переселитися в гори, і думка про мандри, що на цілі місяці відірвуть його від роботи, здавалася йому надто легковажною і небезпечною, він не мав права давати їй волю. I все ж він дуже добре знав, на якому ґрунті виростала ця несподівана спокуса. Він признався собі, що ця туга за далекими новими краями, це палке бажання звільнитися, скинути з себе тягар, забутися були спробою втечі, прагненням сховатися від праці, від буднів непохитного, холодного, самовідданого служіння. Щоправда, він любив це служіння і вже майже любив виснажливу, щоденну боротьбу між своєю впертою, гордою волею, яка витримала стільки випробувань, і дедалі більшою втомою, про яку ніхто не повинен був знати і яка нізащо не повинна була надавати його творам ознак млявості чи спрощення. А проте нерозважно було надто натягати тятиву, вперто гасити в собі таке палке, навальне бажання. Ашенбах подумав про свою працю, про те місце, на якому він сьогодні знов застряв так само, як і вчора, і яке не піддавалося ні терплячій обробці, ні раптовому натискові. Він брався до нього наново, пробував прорватися через перепону або знищити її і відступав, невдоволений і сердитий. Не те, щоб тут виникали якісь особливі труднощі, ні, — його сковували сумнів і нехіть. I це було не те благодатне невдоволення собою, яке він замолоду вважав сутністю і природою таланту і задля якого приборкував і заморожував своє почуття, бо знав, що воно схильне задовольнятися радісною приблизністю чи напівдовершеністю. То невже ж поневолене почуття мститься тепер на ньому, відмовляючись надалі живити й окрилювати його мистецтво і забираючи з собою весь захват, всю радість вислову? Не можна сказати, щоб він писав погано; перевага його віку була принаймні в тому, що він кожної хвилини був певен своєї майстерності. Та хоч уся нація вихваляла цю його майстерність, сам він не тішився нею, йому здавалося, що його творчості бракує того веселого, грайливого настрою, який, сам плід радості митця, дає радість читачам, навіть більшу, ніж глибинний зміст твору, хай то й важливіша його риса. Він боявся літа в горах, боявся самітного життя в маленькому будиночку з куховаркою, що готувала йому їжу, і служником, що ту їжу подавав; боявся звичного вигляду гірських вершин і прямовисних скель, що знов оточать його, невдоволеного й млявого. Виходить, потрібні зміни, трохи мандрівного життя, змарновані дні, чуже повітря і приплив свіжої крові, щоб літо не було тяжке й безплідне. Отже, в дорогу — на цьому він і став. Не в дуже далеку, не обов'язково до тигрів. Ніч у спальному вагоні і три-чотири тижні відпочинку в якійсь всесвітньовідомій місцевості на ласкавому півдні...

Так він думав, коли з Унґерерштрасе з гуркотом над'їхав трамвай, а сідаючи в нього, остаточно вирішив присвятити сьогоднішній вечір вивченню карти й залізничного довідника. Він згадав чоловіка в ликовому брилі, з яким разом гаяв тут час, гаяв усе-таки недарма, і озирнувся навколо. Куди той чоловік дівся, він так і не зрозумів, бо ні під каплицею, ні на зупинці, ні в трамваї його не було.

Автор могутньої і чіткої прозової епопеї про життя Фрідріха Прусського, терплячий митець, що так довго й старанно ткав свій яскравий, мов килим, роман "Майя", з безліччю образів, різноманітних людських характерів, зібраних під тінню однієї Ідеї, творець сильного оповідання "Нікчемний", що показало цілому поколінню вдячної молоді можливість морального подвигу на основі глибокого знання, нарешті (і на цьому кінчаються головні твори його зрілої пори) автор сповненого пристрасті трактату "Дух і мистецтво", конструктивну силу й діалектичне красномовство якого найсуворіші критики ставили поряд з Шиллеровим "Міркуванням про наївну і сентиментальну поезію", Ґустав Ашенбах народився в Л., окружному місті Сілезької провінції, в родині високого судового службовця. Предки його, — офіцери, судді й чиновники, — служили королю й державі і жили суворим, убого-пристойним життям. Глибша духовність у їхньому роду знайшла свій вияв в особі одного проповідника; швидшу, гарячішу кров принесла в родину в минулому поколінні мати письменника, дочка богемського капельмейстера. Від неї пішли й ознаки чужої раси в його зовнішності. Поєднання тверезої службової сумлінності з темними палкими імпульсами породило митця, саме цього митця.

Оскільки Ашенбах цілою своєю істотою прагнув слави, він, хоч і не був скороспілим талантом, завдяки виразній, дуже своєрідній інтонації своїх творів рано здобув визнання громадськості як зрілий майстер. Мало не гімназистом він став відомий. Через десять років навчився керувати своєю славою, демонструвати свій хист і значення, не відходячи від письмового столу, в одному реченні листа, завжди короткого (бо багато людей вимагають уваги того, хто досяг успіху й заслужив довір'я), показувати себе доброю і видатною людиною. У сорок років, змучений труднощами й не завжди задовільними наслідками своєї безпосередньої праці, він ще мусив щодня переглядати купи листів, на яких стояли марки з усіх країн світу.