— Ага, князю, — недобре всміхнувся Іваниця. — Ти так, князю? Тоді давай так. Давай спитаємо Манюню. Хай скаже вона.
— Що питати? — нетерпляче смикнув до себе Манюню Долгорукий. — Що питати?
— А з ким вона хоче піти — ось що, князю. Ти князь, а я просто собі чоловік. З ким ти підеш, Манюню?
— Нічого питати, забирайся! — вже спокійніше, з почуттям сили і влади сказав Юрій. — Іди геть! До лікаря свого йди!
— Манюню, скажи!
— Геть!
— Манюню!
Голос Іваниці набрав ласкавості, шовковистості, був тихий, але владності в собі мав більше, ніж князеві погукування; і чи то цей голос, чи мужність Іваниці, а чи його молодість стали тому причиною, але Манюня легко скинула з себе князеву руку, ступнула до Іваниці, тихо сказала:
— З тобою.
Голосом тим мовби вдарила Долгорукого в груди. Він відхитнувся, наставив на тих двох руки з розчепіреними пальцями, ніби відганяв від себе лихе видиво, почав задкувати, потім важко повернувся й, пригорблений, постарілий, знищений, посунув з темного переходу.
А ті двоє, простеживши за ним, так ніби ще не вірили, що він справді віддаляється і вже не повернеться, кинулися мало не бігцем у глиб переходів, відчиняли одні та другі двері, дівчина вміло грюкала засувами, відгороджувалася від цілого світу, вела Іваницю далі й далі, глибше й глибше, довкола них тепер було саме сіно, сухе, духмяне, тихе сіно, лиш десь унизу чулося зітхання й вовтузіння тварин, а нагорі товклися люди, від яких вони втекли і до яких не мали наміру повертатися, захоплені одне одним, занурені в несамовитість першого поцілунку, для якого, здавалося їм, були народжені на цей світ.
Досі в розповіді все було гаразд, і нікого не могло засоромити. Тому важко сказати ще щось про цих двох, бо свідків вони не потребують ні в словах, ні в будь-чому іншому.
Долгорукий, повернувшись до горниці, зустрівши стривожений погляд боярині, яка, може, й раділа тому, що сталося, але водночас і лякалася за дочку і за неминучий гнів свого чоловіка, побачивши сповитого реміняччям, захриплого від крику боярина Кисличку, спершу махнув був рукою, аби розв'язали господаря ковчегу, хотів гнати Кисличку за тими двома, щоб витяг їх з переходів, не дав статися тому, що могло між ними статися, але відразу й передумав, важко дійшов до свого місця, впав на лаву, потягнув до себе чашу з пивом.
Князь Андрій кивнув до дружинників, підтвердивши повеління великого князя, щоб увільнити від пут боярина.
Той самий Вацьо, що перший накинувся був на Кисличку, тепер так само перший і з неменшою охотою розплутав реміняччя на його руках і ногах, поміг підвестися бояринові, подав кубок з медом. Але Кисличка, дико повівши очима, ще, видно, сподіваючись побачити Манюню, здавлено гикнув щось і кинувся в переходи слідом за тими двома, які щезли там безслідно. Супроводжувала боярина така сама ніяково-напружена мовчанка, якою зустрінуто було повернення Долгорукого, ніхто не знав, чи сидіти далі, чи підводитися й збиратися в путь, бо навряд, щоб тепер мова була про нічліг у ковчегу, та й боярин ніколи нікого не лишав тут на ніч, лякаючись, щоб у час сну не опинитися на водах потопу з небажаними мешканцями на борту, перебування яких у ковчезі розходилося з Божими приписами.
Дуліб, коли Іваниця підвівся з-за столу, якось не збагнув відразу, що заноситься тут на щось аж таке, гадав, що все закінчиться жартом, бо від добродушного, вайлуватого, власне, байдужого до всього на світі Іваниці можна було чекати тільки жарту та й то не самостійного, сказати б, а вже повтореного, продовженого, бо сам він не любив вихоплюватися поперед інших. Так принаймні здавалося Дулібові, якому здавалося також, що знає хлопця навиліт. Вийшло не так. Ще міг би він стримати розшалілого хлопця, коли той виривав з-за столу Манюню, міг би гукнути його від дверей, міг би… Але чомусь сидів мовчки, тільки дивився тим двом услід, як і всі в горниці. Дивився і що? Заздрив? Сам хотів опинитися на місці свого товариша? Чи спантеличений був тою несподіваною зміною, що відбулася в тихому Іваниці, який ніколи не насмілювався досі виказати свою пристрасть до жінок і коли й було в нього там десь і щось, то все те ховалося в тайнощах ночей, бо хлопець відзначався достатньою спритністю і належною боязкістю.
Дуліб почувався дуже зле. Може, навіть гірше за князя Юрія. Бо той, втративши владу над тими двома, все ж мав її тут і над цілою землею, тож міг належно розпорядитися не лише самим собою, а й усіма іншими. Дуліб же, хоч чоловік вільний і повний неповторних знань, залежав у всьому від волі Долгорукого, щоправда, маючи неуярмлену думку, але що важила тепер непідвладна думка, коли потрібні були дії?
Врятував усіх (а найперш, мабуть, самого себе) князь Юрій. Він скинувся мовби після сну або запаморочення в хворощах тяжких, блиснув очима, поспитав, так ніби нічого й не сталося:
— То ми ще заспіваємо сьогодні?
— А якої, князю? — зазирнув йому в обличчя відданими очима Вацьо.
— Про коників, може?
Князь ще не скинув з себе остаточно розгубленості, він просив помочі, рятунку, пісня могла стати таким рятунком, і Вацьо мерщій завів:
Коники іржуть князю в кінниці.
І всі підхопили тихо й сумовито:
А гусельки грають князю в гридниці,
А дівчатко плаче князю в темниці…
— Хіба ти мені плачеш в гридниці, доню? — спитав Долгорукий Ольгу, простягаючи до неї руку, але, видно, не наважився доторкнутися до княжни, кинув руку на стіл, дивився на неї, неначе на щось чуже, гріховне, вороже навіть.
— Чом би мала плакати, княже? — ласкаво озвалася до нього Ольга. — Хіба ти хотів коли мого смутку! Взяв мене до князя Івана, і ось я радію найбільше на світі! Чом би мала плакати?
— Ага, до князя Івана. Скоро його знайдемо. Може, й завтра.
Влетів боярин Кисличка. Рот мав розкритий, так ніби зготовлявся до крику ще здаля, однак Кисличка тільки й зумів, що виштовхнути з себе одне слово:
— Забув!
Нарешті з'явився чоловік, який надавався до відомщення за все те, що сталося з великим князем. Рятівник і жертва водночас. Долгорукий не міг пропустити нагоди, одразу скористався з неї і мерщій кинув бояринові насмішкувато:
— Що ж забув? Куди поклав торішній сніг у своєму ковчезі чи де подів десяту клепку?