— Клич бояриню та Манюню.
— Чи слід, князеньку? Мають доволі роботи. Треба порати худобу, порядкувати по ковчегу. І сам не покладаю рук, відірвався від роботи задля тебе й твоїх.
— Взяв би помічників.
— Знаєш же: не можу. Не велено Господом. Маю сповнити всі приписи, інакше не порятуюся.
— То клич своїх. Не сядуть мої люди без них за стіл. Знай мій звичай так само, як я твій.
Боярин зник у темних переходах. Долгорукий поглянув на Дуліба.
— То що, лікарю?
— Небезпечний і шкідливий шаленець.
— Чому ж небезпечний? Має Бога в серці й мету в житті. Присвятив себе будуванню ковчега, життя на землі вважає тимчасовим, зготовляється до плавби, бо лиш у плаванні все. Як подумати, то воно, може, й правда: всі ми тимчасові на сім світі, а на тім світі плаватимемо або ж у морі Божого милосердя, або в казанах з розтопленою смолою. Та й що робить людство?.. Чи не ковчеги воно вибудовує, називаючи їх так або сяк?
Кисличка повернувся не скоро. Йшов попереду, за ним сунулася огрядна, пишна бояриня, зодягнена, можна сказати, бідно, але чисто, мала руки міцні, натруджені, видно, була з простого роду, взята боярином не для розкошів, а для безнастанної праці, для клятих трудів, для безсонних ночей. Третьою, як вгадали водночас Дуліб та Іваниця, йшла Манюня, донька Кисличчина, білотіла, свіжа й гожа, аж диво брало, щоб у такого засушеного чорта вродилося таке дитя та ще й виросло в смороді та мороці забитого наглухо ковчега, зберегло красу й ніжність, попри тяжку працю, від якої, це ж ясно, боярин не міг її звільнити, бо не мав тут нікого, крім дружини, самого себе та доньки.
Манюня теж не мала на собі ошатного вбрання, але того ніхто не запримітив, бо в цій дівчині так багато було всього суто жіночого, з такою щедрістю вилила природа на неї свої розкоші, що чоловіки тільки зітхнули, забачивши таке диво, а княжна Ольга не втерпіла, підбігла до Манюні, обняла її, вигукнула:
— Ти Манюня? А я Ольга.
— Це княжна, Манюню, — поважно мовив боярин Кисличка. — Поцілуй їй руку.
Але Ольга сама цмокнула Манюню в щоку, не давши своєї руки, а кожен з чоловіків з жалем подумав, чом він не опинився на місці княжни і чом йому не судилося доторкнутися губами до отої ніжної щічки.
— Оце! — зітхнув Іваниця так голосно, що всі звернули на нього увагу, Долгорукий засміявся, князь Андрій лукаво посварився пальцем, а Манюня, мабуть, почервоніла, хоч навряд чи хто міг це запримітити в напівпітьмі й задимленості боярського ковчега.
Сіли за столи, боярин Кисличка по праву руку від Долгорукого, Манюня ліворуч од великого князя, між Дулібом і князем Андрієм була бояриня, мовчазна й зніяковіла від таких високих гостей.
Чашник розлив пиво й мед, звернувся до Юрія:
— Дозволь, князю, слово?
— Дозволяю, але знай, про що треба мовити.
— Знаю, князю.
— Не про мене.
— Відаю.
– І не про коней.
— Згода, князю.
— Тоді починай.
— Був якось сліпий. Бо всі ми так чи інакше сліпі на цій землі. То ось був сліпий, який не приховував своєї невидющості. Був у того сліпого й син. Ось пішов кудись син, а сліпий сидить і жде. Приходить син, сліпий його й питає: "Де був?" — "Молока ходив пити". — "Яке воно?" — "А я вже й забув, що то таке — біле". — "Таке, як гусак". — "А гусак же який?" — "Такий, як мій лікоть". Сліпий помацав синів лікоть: "Тепер знаю, яке молоко". Тож вип'ємо за Манюню, в якої лікті справді як молоко. Будь здоровий і ти, князю, коло такої дівчини, як Манюня Кисличчина.
— Будь здоров, князю, коло Манюні.
— Здорова будь, Манюню!
— Здоров будь, князю.
Кубки вихилено під розвеселені вигуки, налито ще раз і випито ще раз, коли ж заїли всі як слід, Долгорукий витер вуса, гукнув:
— Тепер нашу пісню про Манюню!
І Вацьо, підскочивши, змахнув руками, щосили "гейкнув", заводячи пісню, а всі відразу підхопили, виповнивши по вінця ковчежну гридницю потужними чоловічими голосами.
Гей, боярський двір — море,
Гей, Кисличчин двір — море!
Що крутії береги його — тесаний терем,
Що буйнії вітри — сторожа вірная.
А в нього на морі білорибиця —
Манюня Кисличківна!
Ловили ловці,
Ловці-молодці,
Ті ж ловці — неудальці:
Неводи в них не шовковії,
А гачечки в них не срібнії.
— Жартуни й веселуни твої люди, князеньку, — зіщулено зазирнув у очі Долгорукому Кисличка, коли закінчилася пісня.
— Перед потопом, боярине, — розвів руками Долгорукий і враз гаркнув: — Манюню цілу…
І вліпив Манюні в щоку поцілунок, смачний, молодечий, аж виляски пішли, а отроки проревли триразово:
— Манюню цілували, Манюню цілували, Манюню цілували!
Після чого Юрій поцілував дівчину ще й у губи, ввігнавши її в такий сором, що втекла б за-за столу, якби князь не притримав.
— Зятя треба тобі, боярине, — озвався князь Андрій. — У заповідях Божих для Ноя сказано ж, щоб узяв він у ковчег рід свій і жон синів своїх. Ти ж синів не маєш, а тільки дочку. То повинен знайти зятя для себе.
— Треба, а важко, — зітхнув Кисличка. — Між моїх людей нема достойного, а із сторони як візьмеш? Не можу кинути ковчег, щоб шукати. Пустити сюди не можу нікого теж.
— Привезли тобі для вибору он скільки молодців, — сказав Долгорукий. — Навіть з Києва маємо.
Іваниця засовався на лавці, неспроможен приховати вдоволення. Пам'ятав про Ойку, не міг викинути її з серця, та коло Манюні вмирали всі згадки, відступали пристрасті, потьмарювалися сподівання, здатен був дивитися лиш на неї, плавати в щедротах її вроди, насолоджуючись і вдовольняючись самою уявою, як смакував своїм майбутнім плаванням серед вод насланого на землю нового потопу батько Манюнин боярин Кисличка.
— Не відаю, чи ж згодився б київський наш гість, — обережно почав був Кисличка, на що Іваниця мало не гукнув: "Згоден!", — але Долгорукий вчасно випередив його, помахом руки пригасив запал Іваниці.
— Зветься Іваниця, — сказав князь Юрій. — Вчений не менш, ніж його товариш лікар Дуліб.
— Оце! — засоромлено крекнув Іваниця, бо поряд з ним ворушився паскудний книгоїд Силька, який відверто пирснув у кулак, коли князь сказав про вченість Іваницину.
— Але, — вів далі Долгорукий, — найперше, боярине, повинні ми мати згоду на шлюб від самої Манюні, бо насильства щодо неї ми не потерпимо, надто люблячи її. Далі згоду повинен висловити також Іваниця. Та перед цим ти маєш розповісти все про свій ковчег і про все, що ждатиме тут майбутнього твого зятя. Налий-но, чашнику, бояринові меду, хоч ніякий мед не зрівняється своїми солодощами для нього з його ковчегом. Здоров будь, боярине, і ти, мати, і ти, Манюню!