— Де моя сокира? Ота, що найгостріша? Ага, ага… Стривай…
Так почовгом добрався до намальованої на стіні величезної дволезої сокири, довго вицілювався, простягав то одну, то другу руку, намагався вхопитися за держално і страшенно дивувався, що сокира не дається йому до рук. Ольга зслизнула зі столу, вхопила свічник, майнула ним перед обличчям у Дуліба:
— Полишмо його!
Вивела обох у перехід, вказала на двері:
— Там спатимете. Брата не бійтеся. Він добрий.
І пішла, забувши їм присвітити.
Однак виявилося, що в їхньому приміщенні так само горіли, пострілюючи, дубові дрова в пристінній печі, і в червоних відблисках вогню побачили вони свої постелі, м'які й чисті, побачили стіл з питвом і кубками, лавки, застелені ведмежими хутрами.
— Оце! — зраділо кинувся до постелі Іваниця, — А то вже думав, що на цім світі й не посплю ніколи на м'якому та в теплі! Як можеш витримувати, Дулібе, все це?
— А як тобі князь?
— Який? Ніколи зблизька не бачив князів, а тут вже скоро цілий десяток буде. Сплю з князями, трапезую. Скоро й сам князем стану.
— А цей — Ярослав?
— Так безумний же ж!
— Коли цей безумний, то хто ми з тобою і всі ми?
— А хіба що?
— Нічого. Давай спати.
— Це в нас, як у тої лисиці, що вскочила в пастку. Вскочила та й каже: "Хоч рано, а ночувати доведеться". Погано, коней забрали. Повели кудись, а куди — не примітив. Коли не знаєш, де твої коні, то як утечеш? Не втечеш ніколи.
— Втікати не станемо. Не для того забралися сюди. Спи.
— Ну, сплю.
Дуліб чи й спав залишок тої ночі. На короткий час провалився в безгучність забуття, але відразу й виринув звідти, трохи полежав, стежачи, як згасають останні жарини в недавно ще буйному вогнищі, тоді тихо одягнувся й вийшов у перехід. Довго блукав у пітьмі, якісь двері траплялися йому на путі, він без вагань штовхав їх, проходив далі, один час йому здавалося, що він блукає в безвиході, кружляє на тому самому місці відчаєно й безнадійно, але саме тоді, штовхнувши ще якісь важкі двері, опинився під досвітнім небом.
Під ногами в нього був сніг, на білій землі стояли білі, примарливо довгі князівські палати, внизу спокійно темніла річка, а за річкою здіймався ліс, покояшано-сивий знизу, в стовбурах, і незатьмарено-зелений у верхів'ях, соковиті барви яких не приглушувалися ні снігом, ні світанковою імлою.
Все було мовби знайоме Дулібові давно-давно… Він справді мав спогад про таке місце. Тільки там був не палац, а проста ловецька хижка, і під високим берегом текла інша річка, і стояв він тоді під світанковим небом, очікуючи сонця, не сам, а вдвох з Марією. А перед тим вони мали ніч у хижці серед снігів, і тіло в Марії теж було біле, мов сніги довкола, тільки не холодні, а гарячі, гарячі сніги. Це належало до явищ протиприродних, такого бути ніколи й не могло, він не хотів піддаватися спогадам; навіки втрачене минуле викликало в його серці лиш тупий біль і цілковиту байдужість до життя, а він ще мав жити коли й не для самого себе, то бодай для довершення справи, на яку наштовхнув його випадок, а тепер надихало прагнення послужити істині.
Так він стояв у білій тиші, вдивляючись у далекі загадкові бори і відганяючи болючі спогади про свою потаємну любов, яка ніколи не вернеться і яка чи й була, бо любов має дивну властивість; попервах вона вимагає прихованості, вона хоче весь світ замкнути лише між двома — ним і нею, — але згодом не вдовольняється вже цим, їй потрібен розголос, потрібне загальне визнання і освячення, їхня любов не стала та й не могла стати такою. Вона не об'явилася світові, отож чи й була коли-небудь? Ця любов чомусь нагадувала Дулібові його розслідування вбивства Ігоревого. Тут так само прихованість, таємничість, так само світ стоїть осторонь, у цілковитому незнанні, так само з часом виявиться, що ніхто не знав про його, Дулібові, поневіряння заради встановлення істини, і важко буде довести не лише про його чесність і відважну наполегливість у цій справі, а й взагалі про його існування на землі в ці часи. Коли б він, зібравши свої докази, став перед людьми, перед якимсь повноважним вселюдським собором і виклав свої звинувачення й висновки, то це б могло прислужитися істині, а так він блукає від одного князя до другого, цілковито відданий на їхню волю, веде смертельну гру, не чекаючи нізвідки підтримки й захисту, і все це примарливе, як ота сиза імла за рікою, все це, мабуть, видається збоку так само божевільним, як дикі перескоки думок у голові малоумного княжича Ярослава.
Тупіт копит вихопив Дуліба з тяжкої задуми. Кілька вершників їхало по Суздальській дорозі, всі озброєні, в шоломах, з круглими щитами, на добрих конях; попереду, на білім, як світанкова імла, коні, в золотому панцирі поверх князівських хутер, скакав князь Андрій, а поруч з ним, на невисокій конячині, без зброї, але зодягнений майже в такі, як у князя, теплі й пухнасті хутра, пострибував круглолиций, крутлоокий парубійко, якого Дуліб за інших обставин мав би за якогось із синів Юрієвих, такі вони всі були не схожі між собою, однак тепер він здогадався, що князь Андрій припроваджує до Кідекші не одного з своїх братів, а, з усього видати, отого втеклого монашка Сильку, на якого падає підозра в убивстві князя Ігоря в Києві. Силька, — а це мав бути неодмінно він, — коли проїздили повз самотнього Дуліба, креснув по ньому поглядом, видно, передчуваючи все лихе для себе від цього незнайомого чоловіка. Дуліб так само пильно поглянув на колишнього монашка, сподіваючись відразу побачити в ньому щось виразно злочинне, але нічого не помітив, навпаки, ота округлість, що нею позначене було не саме тільки обличчя Сильчине, а й уся його постать, надавала парубійкові вигляду мирного й лагідного, очі його, меткі, допитливі, цікаві до всього, не мали в собі сподіваного нахабства. Ще запримітив Дуліб: у Сильки не було при собі ніякої зброї, навіть звичайного ножа на поясі, та й пояса не було — чи то князь Андрій завбачливо відібрав у нього зброю, а чи хлопець, може, й не носив її ніколи, в що легко вірилося, беручи до уваги його чернецтво, але зовсім не узгоджувалося з нинішнім його становищем прибічного літописця княжого, бо бути хроністом у такого князя, як Андрій, означало бути учасником усіх походів, збройних сутичок, перемог і поразок, себто справ, які вирішуються насамперед зброєю.