Перед брамою княжого двору Юрія з синами зустрічав тисяцький Суздаля Гюргій Шимонович, онук того варяга Якуна, який бився колись під Лиственом за Ярослава і загубив, утікаючи з битви, свою золоту луду, яку він зняв колись чи не з самого германського імператора. Якун прославився не так своєю хоробрістю, як золотою лудою, про неї складалися перекази, співалися пісні, ніхто якось не звернув уваги на те, що Якун загубив у руській землі річ набагато ціннішу, аніж; золотий плащ, і річ та звалася: серце. Бо войовничий варяг, заблукавши в цю далеку й загадкову землю і побачивши київських красунь, лукавооких і вогнистих, таких, що під кожною на три лікті вглиб горіла земля, вже не зміг повертатися до гордих скандинавських дів і, коли відчув, що рука неспроможна далі тримати меча, одружився в Києві на гарній дівчині з простого роду, і жона народила йому сина, якого названо Симоном, а що народився він від батька вже підтоптаного, до того ж чужого в цій землі й від того маломовного, то й син ріс не дуже балакучий, ще й шепелявив, так що називав себе не Симон, а Шимон. Так і ввійшов він у київський побут Шимоном-варягом. Якун не змарнував життя, втрата золотої луди не позначилася на його багатстві, здобутому шляхом не праведним, а таким, що про нього розповідати не став би навіть сам колишній варязький воїн. Шимонові дістався спадок мало не князівський, а що хлопець з дитинства горнувся серцем не до воїнів, а до людей книжних і священиків, то він і віддав майже все, що мав, на розбудову й прикрашення Печерської обителі, за що був належно прославлений отцями церкви, які ніколи не забувають доброчинства, як не забувають, до речі, й своїх ворогів, переслідуючи тих не тільки за життя, а й по смерті всіма доступними засобами.
Чоловік багатий, хоче він того чи не хоче, стає поміж володарів світу, бо триматися осторонь безглуздо, а виступати супроти них ще безглуздіше: знищать і тебе, і пам'ять по тобі. Так Шимона залічено було до княжого оточення, а вже сина його Гюргія Володимир Мономах поставив пестуном до свого сина Юрія і відправив його з малим князем до Суздаля, де вони з тих пір і вели життя: один — великий князь, другий — його права рука, доглядач, порадник, замінник і що завгодно.
Він мав уже десь під сімдесят літ, але роки не позначалися на цьому високому чоловікові, не пригорбили йому широких плечей, може, не дуже посріблили сивизною і русяву бороду, хоч цього в темряві Дуліб і не міг розглядіти. Здивувало його вельми те, що тисяцький тримався з суто князівською гідністю. Він не вклонився ні синам Юрієвим, ні самому великому князеві, не помічалося запобігливості в його рухах, навпаки, все в ньому сповнено було урочистості, маєстатичності й самоповаги. Він став у брамі, поклавши руку на кругле наголів'я меча, поспитав якось мовби по-батьківськи:
— Як з'їздив, князю?
На що Юрій без образи, спокійно, сказати б, навіть слухняно відповів:
— З'їздилося, може, й гаразд, та тільки не доїхав, куди хотів.
– Іншим разом доїдеш, — заспокоїв його тисяцький, не знати, жартуючи а чи справді всерйоз, і вже аж тоді привітав по-справжньому:
— З поверненням тебе й твоїх синів, князю, бо повернення — це завжди щастя і свято для тебе й для нас.
— Вечерю для всіх, — коротко кинув Юрій, в'їжджаючи в двір. — Маємо гостей з Києва, батьку.
— Знаю, — сказав тисяцький. — Гінець був, сказав. Веління твоє, князю, сповнив. З Володимира припровадять того чоловіка.
— Сам приїде, — втрутився князь Андрій, який уже проїхав був повз тисяцького, а тепер притримав коня. — Не пустять ваших людей до Володимира. Послав свого чоловіка. Сильвестру сказано бути тут, і він буде без нікого. До моїх людей не дозволю стосувати насильство.
— Воля великого князя, — нагадав тисяцький.
— Знаю. І князь Юрій знає.
— З пошани до велінь великого князя слід було б того чоловіка належно пильнувати, — тисяцький ішов за князем.
— Великому князеві судилися самі незручності від його високого становиська, про пошану промовчимо, — обізвався князь Юрій, — давай вечеряти, батьку, та не станемо псувати собі ніч тим втеклим монашком, бо вже мені лікар і так попсував кілька день. І ще, видно, попсує немало днів. Так, лікарю?
— Не знаю, — сказав Дуліб. — Істина вимагає іноді від чоловіка речей несподіваних, а то й геть неможливих. Справедливість так само. Знаю лише одну силу, яка на завжди визначила свої вимоги до всього сущого, що дає можливість відповідно ставитися до тих вимог, чи то приймаючи їх, чи відкидаючи. Здогадуєшся вже, княже, що сила та — Бог. Я ж звичайний чоловік, нічого божого в собі не маю. То що можу тобі наперед сказати?
— Не подобається мені твоя мова, лікарю, — втрутився знову князь Андрій, що їхав поруч з Дулібом, непомітно, але наполегливо відтерши Іваницю, щоб той не вискакував поперед князів. — В словах твоїх вичувається зневага до Бога, вона ж породжена в тобі зневагою до людей, яка досягла своїх меж, бо замахнувся ти на людей найліпших. Бог же, про якого ти так непоштиво висловився, гласом апостольським застерігав усіх нас: "Коли ви одного гризете й з'їдаєте, бережіться, щоб не знищені були один одним". Або каже Матфей: "Всяке царство, що розділилося само в собі, спустошиться, і всякий город чи дім, розділившись сам у собі, не вистоїть".
— Не я, князю, обіцяв розіпнути тебе на брамі й розстріляти з тугого лука, — нагадав йому Дуліб.
Вони вже зсідали з коней, яких нечутно й швидко забирали в них і відводили в темряву меткі білолиці отроки, тут можна було б струснутися, розім'ятися після далекої дороги і квапитися до сіней княжого палацу, де скинеш з себе важкий одяг, підставиш долоні під струмінь чистої води, що проллється з срібного рукомия, подаваного гарною суздальчанкою, візьмеш у іншої, ще ставнішої суздальчанки лляний рукотерник, розправиш вуса, пригладиш чуба й попростуєш до гридниці, до щедрого столу, над яким витають добрі домашні боги й боженята. Однак, видно, перш ніж потрапити під опіку тих добрих богів домашнього затишку, треба було вирватися з лабет дияволів незгоди й колотнечі. І вже коли й Дуліб, зрадивши своєму узвичаєнню, не стримався й відповів князеві Андрієві так шорстко й, сказати б, зухвало, то молодий князь, що не відзначався стриманістю ніде й ні в чому, аж ніяк не хотів полишати останнє слово за київським прибульцем і, загородивши вхід до сіней не тільки Дулібові, а всім, навіть великому князеві, запально вигукнув: