Іваниця в усьому звірився на Дуліба. У землях, густо залюднених, він щоразу почувався набагато певніше за свого старшого товариша. То правда, що Дуліб перевершував його досвідом і знанням багатьох наук, простому чоловікові не відомих навіть на ймення, зате Іваниця побивав лікаря там, де йшлося про швидке зближення з людьми, надто ж з дівчатами. Взяти хоч би ту київську Ойку, що навела їх на слід, та й не знати ще, куди завела. Але хоч як воно там буде, а все те його, Іваниці, заслуга.
А ось тут, у чоловічому товаристві, де не було ніяких сподівань на жіноцтво, Іваниця геть розгубив свою впевненість і байдужу готовність приймати як належне все найліпше, що може дати життя; тут його відразу відкинуто на узбіччя, в непримітність і звичайність, може, його занадто поспішлива захопленість князем і його людьми теж зродилася з почуття нижчості, яке чоловік так чи інакше мав відчувати тут через цілковите своє безсилля? І як же пишався тепер, наприкінці вечері, Іваниця своїм старшим товаришем Дулібом, що той зумів триматися з високою гідністю, так що сам князь, з усього видати, пройнявся шанобою до нього і вже й геть неочікувано запросив обох, Дуліба й Іваницю, лягати спати разом з ним у тій самій баньці, де він удень парився і де тепер настелене було на підлогу соснове лапате віття, покрите кожухами.
Вацьо присвічував смолоскипом, поки вони вкладалися. Роздягатися довелося до пояса, бо в баньці повітря було парке, важке і мовби липуче якесь, хоч бери та вмирай. Навіть Іваниці, незвичному до такого спання, стало трохи млосно, і він знову заздрісно поглянув на Дуліба, який сьогодні заповзявся витримати всі випробування, пропоновані князем, не подаючи виду, з спокійною гідністю. А сам князь, у якого, просто диво брало, тіло було ніби юнацьке, нічого й не зауважував: ні гнітючості, ні паркості повітря, ні низької стелі, з якої покапувала зрідка вода, утворювана зі згуслої пари.
"Ось щасливий чоловік, — думав про нього Дуліб, досвідченим оком окидаючи постать Юрієву. — У нього тіло, яке не змінюється з роками, не обростає жиром і непотребом, як у більшості людей, що мають змогу сито їсти й досхочу пити. Коли й смерть прийде, то застане вона це тіло дужим, гнучким, молодо-прекрасним, таким, як воно й жило, майже таким, як народилося! Ось життя і щастя!"
Легкість і насолода від усього: дихати, сміятися, їсти, цілувати жінок, ходити в походи, на лови, на грища, і ніколи не піддаватися літам своїм, хоч які вони високі й довгі. Бути переможеним ворогами — не страшно, бо це тимчасове, і ти завжди зможеш сам звитяжити. А от переможений літами — то вже безповоротно, то назавжди.
— Чого дивишся, лікарю? — спитав князь таким голосом, ніби він не пив ніякого пива й не сидів кілька годин за столом. — Хворощі якісь на тілі моєму бачиш?
— Ніяких. Здоров єси, князю.
— А вже п'ятдесят і сім маю! Тобі скільки?
— Чотири десятки!
— Ну, а тому хлопцеві, мабуть, чи й два десятки нашкребеться? — засміявся Юрій.
— Уже й більше перешкреблося, — гуцикнув на пружному вітті Іваниця, щулячись від лоскотливих дотиків кожушини. — Я вже й старіти став коло мого лікаря. Інших розминає та розтирає, а мене хоч би турнув межи плечі. Каже, здоровий.
— Не лінуйся, то й не старітимеш, — зауважив спокійно князь, а тоді, за своїм звичаєм, зненацька спитав: — 3 вас ніхто не хропе?
— А ми як спимо, то не чуємо, — вихопився наперед Дуліба Іваниця.
— Зате я чутко сплю, щоб ти знав, хлопче. Сплю, як Бог святий. Знаєш, за віщо Адама Бог вигнав з раю? Зате, що наш праотець хропів, як кнур, і не давав спати Богові.
— Оце! — зацмокав Іваниця майже так, як княжий розтоптувач чобіт.
— Спимо! — упав князь на кожухи, Вацьо прибрав смолоскип і причинив з того боку двері, темрява вмить наповнила невеличке приміщення, поглинула трьох чоловіків, і незабаром всі вони вже спали, лежачи покотом на цупких кожухах, майже доторкуючись один до одного голими плечима, сплітаючись уві сні руками й зітханнями, хоч навіть уві сні кожен з них залишався, як і за білої днини, той князем, той лікарем, а той все-таки слугою й коноводом. І сни вони відповідно теж бачили неоднакові, княжі сни лишалися таємницею, як усі думки володаря й наміри, Іваниця мав сни прості, як дихання, в тих снах були білотілі дівчата, голорукі й босоногі, там ішла босими ногами Ойка по прибитій першими приморозками соковитій траві, а на Дуліба напливало щось тяжке, заплутане, безладно-темне, чулося хлюпотіння й дзюркотіння води, вода шуміла, розбивалася об твердий берег, вона розбризкувалася, ніби в час веселого багатолюдного купання, і крізь ті багатоманітні голоси води пробивався дивно знайомий — чи не краківського каноніка Матвія? — людський голос, без кінця набурмочуючи просто в вухо Дулібові латинську притчу про безсоромника, який, забувши страх перед Богом, помер, купаючись з дівчатами в бані: timorem dei oblitas sum mulieribus in balnesis balneanolo. Дулібові хотілося запитати, до чого тут sum mulieribus, ще охочіше запитав би про це каноніка Іваниця, коли б знав латину, та заодно знав і каноніка Матвія, бо як можна лякати передчасною смертю від купання з дівчатами людей, які купалися тільки під холодними дощами та в каламутних водах рік, а дівчат уже й не згадують, коли бачили. Але канонік не давався до запитань, він і не існував зовсім, сущий був лиш його набридливий голос, який без кінця повторював під хлюпостання води про timorem dei oblitas, і, щоб якось порятуватися від цього бурмотіння, Дуліб спробував зосередитися на якій-небудь думці, але виявилося, що вві сні це зробити тяжко, просто неможливо, бо думки його, коли можна говорити про думки в сонній голові, знову ж таки крутилися довкола купання і згадування напівжартівливого установлення щодо купань: у понеділок купаються п'яні, у вівторок багаті, в середу дурносміхи, в четвер паршиві й вошиві, в п'ятницю впертюхи й негідники, в суботу — вищі особистості. Таким чином, можна б легко визначити, хто вони з Іваницею, та лихо в тім, що Дуліб геть забув, який день був учора і який настав сьогодні, до того ж, ні вчора, ні сьогодні вони по-людському не купалися, а тільки сплять у цій князівській баньці, яка, з усього видно, призначена виключно для вищих особистостей. Тоді що ж?