Петрока не зіпсувало багатство, він не забув про своє просте походження, поки терся серед можних, умів стати кожному другом і братом, для кожного знайти властиве слово, прихилити до себе найпохмурішу душу.
Прибуття Петрока до Перемишля припало саме на час, коли Дуліб стосував своє лікарське мистецтво до князя Володаря, і чи то загальне піднесення, чи й справді Дулібове вміння стали тому причиною, але князь відчув себе набагато ліпше.
Влаштовувалися урочисті учти, веселі забави, потім Володар задумав содіяти розкішні лови в горах на ведмедя, і на ті лови найпершим запрошено було Петрока Власта з його товаришами. Дуліб поїхав не так заради ловів, як заради дбання про князя. Бо в того міг зненацька повторитися напад млості, а цього молодому лікареві не хотілося б допускати, бо звик робити своє діло чесно і дбайливо.
Лови були вдалі. В ластові дружинники закололи списами вепра, князеві стрільці встрелили кільканадцять вогненно-рудих лисиць, що вже одяглися в очікуванні зими в розкішне пухнасте хутро, взяли на рогатини навіть одного ведмедя, але Володареві все видавалося мало, він мав у собі так багато молодечої сили, що хотілося йому самотою покласти ведмедя, та й не простого, а з найбільших карпатських велетнів. Князь ганяв і ганяв коня, тягнучи за собою довжезний хвіст почту й Власта з його людьми, і таки домігся свого: отроки накричали на князя здоровенного руданя, та тільки ведмідь виявився запеклим боягузом, бо не став ждати й змагатися з чоловіком, а пустився навтьоки. Такої ганьби князь не міг стерпіти ні для себе, ні для ведмедя. Втікати, й від кого? Від нього, Володаря, якому належить тут усе: земля, вода, люди, звірі! Князь став на стременах і погнався за жалюгідним утікачем. Однак той подерся в такі чорториї, де кінь пройти, може, й зміг би, але скакати — то вже ніяк, через що князь кинув коня і з самою рогатиною подерся слідом за клишоногим. Отроки княжі, незвичні до таких ловів, не відали, що мають робити. Вони стали в долині і вирішили чекати. Не розгубився зате Петрок Власт з товаришами. Адже князеві щомиті загрожувала небезпека від такого звіра, який міг завести чоловіка в нетрі, а там зненацька напасти. Власт кинувся на поміч Володареві. Довго ждали повернення князя і його сприязнених чужинців, але марно. Тоді шукали там, де він зник у погоні за звіром, але не знайшли ні ведмедя, ні князя, ні Петрока Власта з його відчайдухами. Поверталися в Перемишль без князя, а Дуліб — без свого недужого.
— Де ж князь? — спитала його Марія, п'ятнадцятирічна красуня вдова, сувора не по літах і ще суворіша з юним лікарем за те, що не догледів батька її, хоч, власне, в його обов'язки входило не таке доглядання.
— А де Петрок? — не розгубився Дуліб, натякаючи на їхню довірливість до колишнього розбійника й грабіжника, який, виходить, і не переставав бути розбійником, лиш змінивши на час личину.
В скорім часі стало відомо, що Володар ув'язнений при дворі Болеслава Кривоустого. Чи закололи тоді ведмедя, чи ні, а князя Властові люди сповили реміняччям й помчали через кордон до його ворога.
Дуліб, щойно почув про це, прийшов до Марії.
— Піду до князя, — сказав він їй спокійно, — він хотів назвати мене прибічним своїм лікарем, я відмовився. Тепер сам піду.
— Хочеш утекти? — зміряла вона його поглядом своїх ясно-голубих очей і не намагалася приховувати презирства в голосі.
— Піду до князя, — повторив він і вийшов з палати.
Засідлав свого коня, відгодованого князівським ячменем, і виїхав з Перемишля. Брався на Краків, самотній, відданий стихіям і людській підступності, а йому назустріч уже їхали до Володаревого брата, сліпого князя Василька, в Теребовлю посли від Кривоустого, точніше кажучи, від Петра Властовича, і везли звістку про величину викупу, яку призначено за звільнення Володаря. Василько вжахнувся, почувши про те, що брат його коханий у ворожій неволі. Ще більше вжахнувся й обурився він, довідавшись, що тому волоцюзі Власту мало всіх скарбів обох їхніх з Володарем князівств: в знахабнінні своєму він сягав неможливого, вимагаючи руки Марії.
Мало того, що, не питаючи, порушував її вдівство. За інших умов це не вважалося гріхом. Часи були каламутні, князі гинули в битвах або на ловах, помирали від незбагненних хворощів, і бувало, що деякі княгині змушені були виходити заміж і по три, й чотири рази.
Та тут ішлося про інше. Якийсь там вискочень, чоловік без роду й без імені, хотів зв'язати своє нікчемство з високим родом князівським, що йшов від Ярослава Мудрого, розгалужувався вже й не до Києва тільки, але й до Цареграда! Василько, попри всю любов і відданість до брата, не міг і в голову покласти собі примушувати племінницю до такого ганебного шлюбу, але Петрок, видно, не даром терся по світах, він знав княжі норови навиліт, бо, споряджаючи послів до Василька, зумів зробити так, щоб і Марія взнала про його вимогу, хоч їй це було викладено, як несміливе й палке бажання польського воєводи.
Дуліб, опинившись у Кракові і довідавшись про наміри Петрока, ладен був завернути коня й податися до Перемишля знову, бо аж тепер відчув, що молода княгиня стала для нього чимось більшим, ніж дівчина-вдова, ніж донька князя Володаря. Однак виявилося, що до Кракова можна легко в'їхати, але виїхати звідти дано не кожному. Власт оголосив Дуліба своїм полоненим. Дуліб, хоч був ще молодий, мав достатньо твердості, щоб не поступитися ні перед ким власною волею, готовий краще вмерти, ніж стати чиїмось рабом, не поминаючи, може, самого Господа Бога. Але його й не трактовано як раба. Навпаки, Петрок відразу виставив йому такі умови, що їм позаздрив би не те що воєвода, а й який-небудь зубожілий князьок. В обов'язки лікаря входив нагляд за здоров'ям самого Власта і молодої боярині Марії, особливо ж боярині. Поза тим Дуліб мав цілковиту волю, а ще до того міг, коли хотів, дістати доступ до коштовних Властових книг, яких той мав так багато, що навіть князівське зібрання на Вавелі не могло похвалитися таким числом і значущістю. Знову ж таки завдяки незліченним багатствам своїм Петрок споруджував по всій Польщіьбагаті собори, дарував для них оздоби, посуд, книги, шати для священиків, тому мав серед духівництва немало близьких людей, серед яких найпершим другом вважався канонік краківський Матвій, чоловік високовчений, що з однаковою легкістю міг вести розмови про речі божественні, про світ і його закони, про історію, не виключаючи й лікарських знань. З ним Дуліб проведе не один і не два роки, візьме від нього так само багато, як і від цілого того польського города над тихою Віслою, города, що чимось нагадуватиме йому через багато років Київ.