— Сказав тобі їхати до Цареграда з князем Іваном, а твоя воля: згоджуватися чи ні. Ти чоловік вільний. Багато хто, може, хотів би мати таку волю, як у тебе, лікарю. Дає тобі це твоє звання, твоє ремесло, твоя, сказати б, незакоріненість…
— А коли скажу, що вкорінився? Що прикипів серцем до одного місця, і місце те — Київ? І ще коли скажу, що й почалося все з убивства тут Ігоревого, тоді — сам знаєш, чого. Окрім того, а може, й передовсім, є речі, які знати повинен лиш я сам. Адже ствердив, що я — вільний.
— Про ту смерть мови не буде. Не буде й помсти. Хай ніхто не жде. Шлю гінців у всі кінці землі з словами про мир. Ромейський імператор теж потрібен нам для миру. Не стану шукати союзників, як Ізяслав, у себе під боком, бо не хочу, щоб товклися на Руській землі чужі війська, прикликувані кожним свавільним князьком а чи боярином. Ромеї можуть бути союзниками могутніми, бо ж знані цілому світові, водночас — союзники найдальші. Однаково що король англійський або французький. А далекий союзник — лиш для називання. Підтримує тебе своїм іменем і ніколи не загрожує силою. Чи згадає хтось, коли ромейські полки були на нашій землі? Ніхто не згадає того. Задалеко їм, та й власного клопоту занадто багато. Впокоряють бунтівливі племена свої, тепер не дають їм дихати хрестоносці. Отож союзник, хоч і великий та могутній, а руки в нього зв'язані. Всім же, хто хотів би піти на нас, зв'яжемо руки союзником сим — так і крутитиметься. Ізяслав розкричав повсюди, що Долгорукий тягне руку за ромеїв, що митрополита хоче грека. Всупереч патріархові цареградському він настановив митрополита руського, бо ще ж, мовляв, великий Ярослав висвятив на митрополита пресвітера Берестовського Ілларіона. А що таке митрополит з греків? Чоловік чужий, стоїть за церкву вселенську, володіє незалежністю, але й не втручається в діла наші. Коли ж наставляємо свого, то вже він не служить ні церкві, ні князеві, ні землі, а стає таким самим попихачем боярським, як і князь київський досі був. Я ж не хочу попихачів коло себе і сам ним не буду ніколи! Ось так, мої сини, князі, воєводи мої, й дружина, і ви, святі отці. Тепер, лікарю, можеш відмовитися чи згоджуватися, та хотів би я, аби ти поїхав з князем Іваном.
— Поїду, — сказав Дуліб.
— Поїду, — повторив майже водночас Берладник.
— Тоді заспіваймо, — повернувся Долгорукий до своїх синів.
— А я? — нагадала про себе Ольга.
— А ти, доню, нам підспіваєш. "Ох і сила, сила силу подоліла…"
Київ співав, гомонів, вирував, клекотів, на короткий час Київ став ніби єдиний, — від князівського палацу й до найнужденнішої землянки на Подолі, виритої потопленнями весняними, але ніщо не триває вічно, тож і київські веселощі мали свою межу.
Тим часом до заходу сонця, коли сторожа, за звичаєм, виганяла за брами города всіх сторонніх, на торговищах гасилися вогнища, в монастирях горіли тільки свічки перед іконами Богородиці та Христа, та й то під доглядом приставлених на те ченців безсонних, Київ розходився, розбігався, розскакувався, поверталися важко ворота на вереях, на глицях, сторчові, колодні, замикалися глухо й надійно, відгороджувався кожний двір від іншого й від цілого світу, ставав окремим світом для самого себе — загадковим, таємничим, наляканим, а то й злочинним. Київ уже й не Київ з лагідним сонцем, з гранням дзвонів, розспіваний і розсміяний, а суцільна причаєність, мертві ворота, глухі стіни, непробивні гостроколи. А що там — за ворітьми, за гостроколами, за міццю й непробивністю?
Сторожа поволі обходить вулиці, площі; сторожа попід валами й на валах, коло брам і на заборолах, коло княжого палацу й на дитинці, де сплять воїни суздальські. Сторожі байдуже, вона знає своє, вона й князя не празнує, коли казати правду, бо князь далеко, а восьминник ближче й до шкури і до душі. Он він об'їздить Київ з двома своїми похмурими горлорізами, про яких люди бояться мовити слово й за дня, не те що серед ночі.
Петрило їде повільно, два його прислугувачі тримаються позаду, мовби прикриваючи свого пана від несподіваного нападу, восьминник біло поблискує в темряві перлистими очима, погукує:
— Дбай і чуй!
Їхав далі, з лінькуватою погрозою переставляв слова в своєму знаному для всіх вигукові:
— Чуй і дбай!
Почав огляд від двору Миколи Безвухого, куди вкотила свого воза Оляндра, викінчував знову коло того двору; під'їхав туди мовчки, відпустив своїх двох чорних прислугувачів, ударив у ворота рукояттю меча. Стукав, неначе до власного двору, бо й справді мав свій двір поряд з цим — і не розбереш в темряві, де воно чиє. Втулився колись поміж бояр нікчемним зайдою, нічого й не мав, здавалося, пішов служити, збирав по Києву князівські віри, а тим часом його майно теж щоразу досить помітно й зручно намножувалося, Петрило непомічено зрівнявся з боярством, розрісся, розпростерся, розсунув двох Микол — Безвухого й Плаксія, і вже й не збагнеш, хто ж більший боярин у Києві.
За воротами пошаруділо, Петрило гмикнув: "Дбай і чуй", йому відчинили, спитав коротко в темряву:
— Бояриня не спить?
— Вештається, — була відповідь. Петрило зіскочив з коня, кинув у темряву повіддя,
невидимі руки слухняно підхопили їх, а восьминник почалапкав до боярського дому, де в круглих віконечках тьмяно поблимувало світло.
Переступив, не питаючи, поріг, в ніздрі йому вдарило кислим і гострим запахом. Петрило пошморгав носом, покрутив головою. Хтось кинувся йому під нога, він відтрутив його, відчинив одні двері, другі, треті, поки наздогнав отой блукливий вогник. Смерділо кислим духом щодалі дужче, бо Микола Безвухий любив устилати лави собачими шкірами, мовляв, м'яка, тепла і не витирається, хоч ти вмри. Кожному смердить своє власне.
— Хто світить світло! — гримнув, відчинивши ще одні двері, хоч і гаразд бачив, що по горниці ходить, придивляючись до обстави, Оляндра, з свічкою в руках, нова київська бояриня, підложниця великого князя, бо ж усі чесні люди можні бачили сьогодні, як безсоромно розсиджувалася на колінах у Долгорукого, а хіба того не досить?
— Не велено в Києві палити світло вночі! — ще гримнув Петрило і, доскочивши Оляндри, грайливо ляснув її долонею між лопаток. Оляндра ловко відхитнулася вбік, не засміялася від грайливості восьминникової, засичала погрозливо: