ш
Коли вони поминули міст, що вів до Рапідза, Слинько схлипнув:
— Я не можу цього зробити!
За автомобілем бігло кілька хлопчаків, галасуючи іі кидаючи каміння.
— Чуєш, Джерімайя Коук, покатай нас! — кричали вони.
Та Джерімайя був так зайпятий Слипьком, що навіть довкола не озирався.
— Чорт, знову не так? Хіба ж ми не вирішили? Слинькові тремтіли губи:
— Він послав нас, а ми нічого не виконали,— мовив він.
— А бодай тобі! Хіба ж ти не тис руки Мотлі? Продерся крізь бур'ян, щоб подати і свою руку, що, забув? Найнявся за сотню доларів. Таке не щодня трапляється!
— Авжеж,—відказав Слинько, шморгаючи носом.
— Хіба в чоловіка не може бути власного діла. Сам Христос мав власне діло: віп крамарював. Аякже! Він тільки ніколи не брав грошей, він продавав за інше, ще дорожче — людське життя, хіба це дешево! Кожен дбає про себе, тож наймайся у того, що більше дає. Хай йому чорт, хлопче,— скрикнув Джерімайя,— ти ж не відступишся від Мотлі, коли щойно дав йому слово?
— Я відступився від дядька Саймона,— мовив Слинько.
— Та годі вже про нього. Ось що я тобі що скажу. Коли вже зламав одне дане слово, то вже неодмінно треба стримати друге. Можна передумати лише раз.
Слинько відчув себе переможеним, йому лише хотілося, щоб Джерімайя не відвернувся від нього. Коли Джерімайя поглянув на нього, то по тілу його розлилася хвиля тепла, йому стало аж гаряче: та це було приємне почуття.
— Гаразд,— погодився Слинько.
Вони якраз повертали у завулок, де була дядькова садиба. Там, за невисокими вербами, стояв старий будинок, кілька ветхих повіток і одна нова, крита алюмінієм. Слинько сам здивувався, що йому зовсім но страшно: так само було йому, коли він гнався за Мот лі, і все було гаразд, наче так і годиться.
Автомобіль спинився. Джерімайя вийняв револьвер з сумки і запхав за пояс на своєму великому череві; це було дуже незручно, але Джерімайя не схотів уже виймати його. Слинько переліз через дверцята І зупинився на дорозі. Земля аж хиталась у нього під ногами; все здавалося якимсь несправжнім. Він хп хотів, ідучи провулком слідом за Джерімайєю. Воші звернули в поле, поросле бур'яиами й деревами. Коли Джерімайя впав на землю, Слипько зробив так само. Вони поповзли на животах. Слинько не піднімав голо ви і дивився лише на підошви Джерімайїних черепи ків. Якби Джерімайї з дума лось повзти цілий день туди й назад по полю, Слинько повзав би слідом.
Джерімайя спинився.
— Он він сидить.— Він розсунув бур'ян, щоб Слинь ко міг виглянути, та Слинько одразу кивнув головою; він зовсім не хотів показуватися. В голові у нього тьохкало.
— Бачиш, бери його на приціл! — прошепотів Джерімайя. Він підштовхнув Слинькову руку.
— Коли я скажу, ми вистрілимо обидва зра.іу. А тоді нишкни. Ми відповземо назад до машини, а згодом під'їдемо й спитаємо, що трапилось.
Слинько бачив, що Джерімайїне обличчя посіріло й взялося червоними плямами, як у Мотлі. Джерімаіін прицілився крізь кущі, зачекав, а тоді з підозрою но вернувся до Слинька:
— Ти ж пе поцілиш! Ти не хочеш стріляти, так? Щоб я сам усе робив, малий байстрюче?
— Я не байстрюк! — пронизливо скрикнув Слинько.
Вигук розітнув тишу і десь за милю пташка, певно, почула його й відгукнулась на нього трьома чистими нотами і треллю. Слинько так очманів, що навіть не міг пригадати, яка то пташка. Джерімайя пильно дивився на Слинька; вони були так близько, що дихали в обличчя один одному. І тому Слинькові здалося, що в нього паморочиться в голові: його занудило від смороду, який видихав Джерімайя. Заціпенівши, засліплені сонцем і приголомшені тишею, вони дивилися один на одного.
— Ні, я не байстрюк! — прошепотів Слинько,— будь ласка, не називай мене так. А тоді пролунав голос, який Слинько впізнав одразу.
— Хто тут? Хто це там у полі? Чорт забирай, я я; чую, що там хтось є!
Почувся несамовитий грюкіт: дядько Саймон тупав по ґанку своїми старомодними черевиками на високих підборах, розлючений так, що не міг устояти. Джерімайя і Слинько облились потом і принишкли. Вони чули, як старий говорить зі своею дружиною, а тоді його бурмотіння знову перейшло в крик:
— Хто там? Ану встань! Встань і покажись мені. Хто там ховається? Ось я зараз винесу рушницю. Ану к бісу, геть звідси, матінко, зайди в дім. Чуєш, що я кажу...
Джерімайя, гучно зітхнувши, звівся на весь зріст.
— Гей, дядьку Саймоне,— гукнув він, махаючи пістолетом.— Це ми — Слинько і я.
Він допоміг Слинькові звестися на ноги. По той бік доріжки на ґанку стояв старий і трусив кулаком. Чи це ж той дядько Саймон, який переслідував їх цілий день, ширяючи над автозюбілем, наче привид?
Старий здавався молодшим за того, якого пам'ятав Слинько.
— Та це ми тут,— повторив Джерімайя, придуркувато посміхаючись.
— Який біс вас туди заніс? — проревів дядько Саймон. У ту хвилину знову вийшла стара, як звичайно, витираючи руки об фартух.
— Це ховалися Джерімайя і Слипько, цілячись з револьверів у рідного дядька Саймона,— мовив старий злісно.— У чоловіка, що йому лишилося жити три-чотири роки, ні місяця більше. Чи ти бачила таке?
Стара, майже сліпа, покірно кивнула головою. Слинькові хотілося кипутися до неї, щоб вона його приголубила, вдихнути вологий чистий запах її теплих порепаних рук, щоб вона заспокоїла його, як заспокоїла тоді, коли двох його двоюрідних братів, хлопців трохи старших за нього, заарештували за вбивство державного службовця напередодні різдва. І справді все тоді минулось, адже суддя не зміг переконати присяжних: всі любили хлопців, або були їхніми родичами,— і справу довелося закрити.
— Як ті чорнопикі, в бур'яні сховались! Ти тільки поглянь, повзали, як чорпопикі в бур'яні! — репетував дядько Саймон.
Джерімайя перший не витримав. Рясні, гарячі сльози бризнули йому з очей, покотились по обличчю і загубилися в бороді.
— Це він намовив нас,— мовив він,— обдурив нас зі Слиньком. Це він наговорив нам усякої брехні, сипав словами, як у церкві; та ще й грозився, що донесе в поліцію. А я яс із нею колись мав мороки, правда ж, дядьку Саймоне? А віп ще сказав, що дасть по сотні кожному, і ми зможемо взяти коня і рушницю. Він так забив нам баки, та ще я пригадав поліцію...—