— Синку,— гукнув Джерімайя старшому хлопцеві,— твій тато вдома? — Пальці босих ніг у хлопчика засіпалися на краю сходів. Він почав обережно відступати; малюк зіп'явся на ніжки і теж позадкував, ховаючись за купою мотлоху.
— Скажи татові, що ми хочемо його бачити,—провадив далі Джерімайя. Він пішов уперед; Слинько, що ніс сумку, не відставав. У вікні з'явились чиїсь обличчя: ще одна дитина чи жінка. Та от ґратчасті двері обережно прочинилися і на порозі з'явився чоловік.
Йому було років із сорок, і він уже почав гладшати. Червоне обличчя мало винуватий вираз. По тому, як він чухає підборіддя, Слинько зрозумів, що він чогось боїться.
— Це ти Натан Мотлі? — гукнув Джерімайя.
— А тобі яке діло? — відказав чоловік, прокашлявшись. Причаївшись за купою мотлоху, хлопчики дивилися, що ж буде.
— Гей, хлопче! — звернувся Джерімайя до Слинька,— відкрий-бо!
Слинько відкрив сумку, і Джерімайя витяг свій револьвер, старий, ще батьківський, у іржавих плямах. Він прицілився в чоловіка і вистрілив. Хтось скрикнув. Та коли дим розвіявся, на ґанку вже нікого не було, навіть дітей, а ґратчасті двері були щільно зачинені.
— Сто чортів! — вилаявся Джерімайя, не опускаючи револьвера,— ти гадаєш, я не влучив?
Тепер і Слинько витяг пістолет — пі, ще не свій, він його отримає, коли повернеться додому.
— Я обійду довкола,— запропонував Слинько. Він оббіг довкола будинку. На доріжці лежав собака. Підібгавши брудні лапи, він слідкував за ними вологими настороженими очима. Слинько щойно зазирнув за ріг будинку, як хтось пірнув у чагарник за домом і побіг у поросле бур'янами поле. Слинько радісно скрикнув: все було таке знайоме, нічого страшного, точнісінько як в іграх, які він любив дитиною.
— Сюди! Ходи сюди! — крикнув він. Тоді вистрілив навмання в кущі. Позад нього чувся сполоханий крик — Джерімайя, горлаючи, бігав по будинку. Коли він вискочив з задніх дверей, краватка його з'їхала на спину, ніби хтось жартома пов'язав її так, і вигляд у нього був ще розгублений.
— Щось гаряче сьогодні для полювання,— мовив він, підійшовши до Слинька. В сліпучому сонячному промінні вони кинулись бігти через густу траву, І довкола них злітали злякані птахи. В полі пахло ви горілою від спеки травою.
— Я зверну сюди, а ти йди прямо,— пробурчав Джерімайя. Слинько побіг уперед, продираючись крі;н. чагарник і відводячи пістолетом гілки перед собою.
— Гей, Мотлі! — гукав він у відчаї,— Де це ти сховався? Щось зашаруділо збоку в кущах. Слинько ви стрілив туди. Через якусь мить з'явився Джерімліін, захеканий, з роззявленим ротом, ніби він плив кріль листя.
— Де цей байстрюк? їй-бо, він десь тут! —вигукнув Джерімайя.
— Якщо він утече, це не моя вина! — відказав Слинько. Він так розсердився, що не міг устояти на місці.— Він стояв перед тобою, а ти схибив! Коли дядько Саймоп спитає мене, я неодмінно скажу ііо-му правду!
Джерімайя почухав потилицю.
— Мені здається, що він має десь бути на цій до розі. Давай виженемо його звідси.
— Там, де я пройшов, я його не бачив,— відкалпи Слинько похмуро.
— Я також не бачив,— погодився Джерімайя. Вони рушили вперед, хльоскаючи по вершечках бур'яній своїми револьверами. Довкола безтурботно співали птахи. Через якусь мить вони сповільнили ходу і л у пинилися. Джерімайя пошкрябав бороду стволом рі< вольвера.
— А може, верпутись до будинку? — раптом за про понував він.— Він-бо прийде додому вечеряти, прав да ж? Або ночувати.
ї як це Слинько до цього не додумався!
— Гарно придумав,—буркнув він.—Спершу ти схибив так зблизька, а тепер хочеш загубити пою слід.
— Ти вистежуй його, а я піду назад, сам,—мовив Джерімайя.
— Б, ні,— відказав Слинько, намагаючись приховати страх.— Я тут сам не залишусь.
Вони пішли назад через поле тією ж стежкою.
Та раптом їм пощастило: Слинько встиг помітити, як ліворуч позад них з латки високої трави злетіла сполохала фазаниха. Слинько вистрілив у траву.
— Він там, він там ховається! Він там ховається! — Джерімайя вдивлявся в траву, гукаючи:
— Де ти його бачив? Ти його бачив?
Він метнувся повз Слинька, який знову вистрілив у бур'яни.
— Він там упав,— відповів Слинько,— і повзає.
Та в тиші, що настала, було чути лише звичайні сільські звуки: скрекотання комах і щебет пташок.
— Мот л і, ти тут? — спитав Джерімайя. Голос його зривався від нетерплячки.— Де ти?
Вони прислухалися. І тоді несподівано почувся голос:
— Чого ви хочете?
Вони обоє кинулися вперед.
— Де він говорив? Тут? — гукнув Слинько.
Вони з Джерімайєю зіткпулися. Джерімайя навіть розмахнувся револьвером і боляче ударив Слинька в груди. Слинько схлипнув від болю й образи.
— Це я знайшов його! Це я побачив, як злетів фазан! — огризнувся він.
— Заткни пельку і мовчи! — звелів Джерімайя.
— Та чого ви хочете? — знову обізвався хтось. Голос був безнадійний, якийсь примарний; здавалося, вій линув просто з повітря. Слинько так розгубився, що забув навіть вистрелити.
— Давайте поговоримо. Чого нам не поговорити?
Джерімайя стояв, люто втупившись у траву. Об личчя у нього побагровіло.
— Нам нема про що говорити,— відказав він по хмуро, ніби підозрював якийсь підступ.— Ми маємо робити своє діло.
— Вас хтось найняв? — не вгавав голос.
Слинько вже навів був револьвер, та Джерімайя зробив йому знак зачекати.
— Авжеж, найняли. А ти як думаєш? — озвався він.
— Так хтось хоче моєї смерті? — спитав голос. Хтось вам заплатив за це?
— Я ж тільки-но сказав! — розсердився ДжсрІ майя.— Ти що, шуткуєш зі мною? — 3 цими словами він підняв револьвер, і ступив крок до бур'ян ища.
— Ні, ні! — скрикнув голос,— я не жартую!., я... п хочу найняти вас — я дам вам роботу... обом дам н заплачу!
— Як він може заплатити, коли зараз умре, скрикнув Слинько зі злістю.—Він глузує з нас!
— А може, і не вмре, ти, клятий задрипаний дур ню! — озвався Джерімайя.— Прикуси язика. Яку ж ро боту ви нам дасте, сер?
Кущі біля стежки заворушилися.
— Роботу для двох чоловіків, що вміють влучно стріляти,—поволі відказав голос. А трохи згодом спитав:
— То що ж, беретесь обидва?
— Я берусь,— похопився Джерімайя.
— І я,— Слинько здивовано почув, як це вимонип його власний голос.
— А скільки ви дасте? — поцікавився Джерімайя.