Вони їхали містечком. Воно виявилося більшим, ніж вони сподівалися. Головна вулиця була широка, брукована; обабіч довгими смугами рудуватої глини розбігалися стежки до будинків, на поля і щезали у далині. Понад вулицею тягся базар, де продавалась городина, фрукти та птиця, стояла школа (без прапора на флагштоці), бензозаправна станція і універсам та пошта в одному будинку (гурти хлопців і юнаків стовбичили перед цією будівлею, і Слинько втупився на них, ніби хотів когось упізнати), будинки (всі поставлені на підвалинах із бетонних блоків) і кінотеатр, на який звернув увагу навіть Джерімайя,— то був бляшаний барак з дахом, пофарбованим в сліпучо-оранжевий колір, і обклеєним афішами фасадом.
Слинько витріщався на нього, поки вони їхали мимо.
Джерімайя звернув у провулок, Слинько від несподіванки мало не випав з машини.
— Це тут в і н живе, ти так швидко знайшов будинок? — ледве зміг вимовити він.
— Ти що, здурів? Звісно, ні! — відказав Джерімайя,— читати не вмієш? Це готель. Ми тут перебудемо ніч, уторопав?
— Цілісіньку ніч? — перепитав Слинько, озираючись.— У кімнаті? В чиїйсь кімнаті?
— Та ні, кімнату віддають тобі. Дадуть ключ від неї, і сиди собі там, або йди, куди заманеться,— пояснив Джерімайя. Він поставив машину на вибоїстому схилі перед старим, хтозна-коли біленим будинком з колонами й просторою верандою, обвитою виноградом; двоє схожих, мов близнята, старих сиділи в кріслах, ніби хтось навмисне їх туди посадив.
— Нащо нам тут ночувати? Оце мені не подобається,— пробурчав Слинько.
— Тебе не питатиму,— відказав Джерімайя глузливо. Він уже спритно виплигнув з машини і тепер пригладжував костюм, чуприну і бороду. З кишені він вийняв краватку: акуратну, смугасту, міську краватку, скромного сірого кольору.
— Ти ж не кинеш мене самого, правда? — мовив Слинько, незграбно вилазячи з автомобіля.
Зайшовши в будинок, вони підійшли до стойки і спинились, зіпершись на неї руками, ніби чекали, поки їм дадуть їсти. Літня жінка з понурим обличчям підозріло подивилася на них.
— Як не маєте з собою речей, платіть наперед,— мовила вона.
— Платити? — обурився Слинько. Джерімайя штурхнув його під бік.
— Скільки? — спитав він обережно, ледь нахиливши голову.
— Три долари за двох,— відказала жінка. Слинько сподівався, що Джерімайя аж покотиться
з реготу, але той витяг з кишені гаманець і дрібні гроші й відрахував їх жінці: один паперовий долар і жменю монет.
— Краще б переспати в машині, ніж платити такі гроші! — пробурчав Слинько. Та ніхто на нього й не глянув. Джерімайя якось дивно і пильно дивився на жінку, випростаний на весь зріст — шість футів три дюйми, чи щось близько цього — так, що коли жінка повернулася, щоб дати йому ключа, вона заклякла і вп'ялася в нього очима. Джерімайя посміхнувся й схилив голову, ніби потішений. Жінка відійшла від стопки, маленькі колючі зморшки порізали її обличчя.
— Мем,— чемно звернувся до неї Джерімайя,— мож-па вас про дещо спитати? Раз ми тут гості і таке інше?
— А чого ж,— відказала жінка.
Джерімайя помовчав і поскуб свою куцу борідку, ніби раптом збентежився. Слинько чекав, не знаючи, куди подітися від замішання, і дивився собі під ноги. Та нарешті Джерімайя спитав квапливо:
— Де він живе? Де й о г о дім?
Слова його розітнули гаряче затхле повітря. Обличчя Джерімайї знов укрилося крапельками поту; він сам не вірив, що вимовив їх. Жінка тільки мовчки дивилася: губи її розтулились. Слинько, відчувши, що сталась дурниця, хотів був уже тікати звідси, забитися в машину і чекати Джерімайю, та ноги його прикипіли до землі. Нарешті жінка прошепотіла: "В і н? Хто це він? Мій чоловік? Мій чоловік якраз..."
— Та ні! — вигукнув Джерімайя.— Я питаю про Мот л і!
Незграбно перехилившись через стойку, він витяг ШЙЮ і таємниче прошепотів:
— Мотлі. Натан Мотлі.
— А, Натан Мотлі? — перепитала жінка, затинаючись.— Він живе десь тут, недалеко. А ви що, його родичі? З села? Навіщо він вам?
Слинько не міг більше цього терпіти.
— А нащо вам це знати? — огризнувся він.— Чого та навіщо... Чого ви так допитуєтесь? Ми приїхали сюди п'ять хвилин тому! Яке ж тут навіщо?
Джерімайя змахнув рукою і штовхнув Слинька в груди. Не кулаком чи ліктем, а всією рукою; ніби щось нікчемне, піби Слинько і не заслуговував, щоб його били як годиться.
— Прикуси язика! — мовив Джерімайя. Жінка дивилася на них.
—— Ану бігом надвір і принеси все причандалля,— зневажливо прошепотів він Слиньку,— поки я тут розберуся з нею, та хутчій, ти, слинявий селюк, проклятий байстрюче.
Надворі четверо чи п'ятеро хлопців Слинькового віку зібралися довкола їхньої машини. Вони стояли, запхавши руки глибоко в кишені, ліниво опустивши лікті, ногами копирсаючи грудки засохлої грязюки. Слинько, сердито поглядаючи та бурмочучи щось собі під ніс, почав спускатися прямісінько до машини. Хлопці розступилися, даючи йому дорогу.
— Здалеку ти прибув на цьому нещасті? — захихотів один з них.
Слинько перехилився через борт машини і дістав з неї сумку. Він удав, ніби клацав замком, хоч ніякого замка й не було.
— Загубиш номерний знак ззаду,—хтось зауважив,—він ледь тримається, а тоді матимеш клопіт із поліцією.
Слинько озирнувся довкола.
— А яко мені, власне, діло до поліції? — Він закопилив губу.
Ц Д. К. Оутс
313
На всіх хлопцях були однакові солом'яні брилі, ніби куплені в одній крамниці. Дивлячись на них, Слинько подумав, що якби вони зараз-таки тут упали всі мертві, один за одним, було б не страшніше, ніж коли б у лісі здох скунс чи куріпка, кролик чи білка. Це чомусь заспокоювало його.
— Я не турбую своєї молодої голови поліцією,— мовив Слинько. Він знав, що вони дивляться, як він упевнено крокує назад до готелю. Хтось зухвало вигукнув услід: "Селюк!" Та Слинько навіть не озирнувся.
Того вечора Слинько раз у раз метлявся надвір і, весь тремтячи, стояв на всипаній морськими черепашками доріжці, чекаючи, поки не виблює; виблювавши, він хвилинку почував себе краще, коли ис не вдавалося виблювати, він повертався назад до будинку. Щоразу холодне повітря освіжало його, і в ньому скипала злість на Джерімайю, який сидів, зсутулившись, у барі і розмовляв з якоюсь жінкою, розставивши в різні боки свої велетенські коліна. Слиньку хотілося схопити Джерімайю за плечі, крикнути, що вже час зайнятися справою, заради якої вони прибули сюди. Та коли він наважувався заговорити, з горла йому щоразу виривалося якесь жалібне скавучання.