"Го-го, дід Лемех до стріли бересь! —
Загомоніли хлопці.— Браво, діду!
Давайте з нами до мети стріляти!"
"Де ж та мета? Ведіть мене туди,
Де стаєте!"
В тій хвилі ті, що бігли,
Побачили, як Каїн наближався
На край майдану.
"Горе! Хтось чужий
Іде! Розбійник! Лісовий дикун!
Рятуйте, діду!"
І, немов курчата
Від яструба, вони до діда збіглись.
Дрогнув дід Лемех.
"Де є той дикун?" —
Спитав суворо.
"Із-за кедра вийшов!
До нас іде!"
І Лемех ані слова
Не мовив більш, на лук нову стрілу
Уклав і вистрілив.
"Стій, Лемех, стій! —
Роздався голос.— Я твій прадід Каїн!"
Та в тій же хвилі острая стріла
Йому попала прямо в серце. Скочив
Угору Каїн і лицем на землю
Упав, аж вістря вилізло плечима,
А руки судорожно в землю врились
І задубіли так.
"Гура, дід Лемех!" —
Хлоп'ята крикнули, та Лемех тільки
Махнув рукою. Він, мов труп, стояв
Блідий, недвижний, лук і стріли впали
На землю.
"Що вам, що вам, діду Лемех?"
Защебетали діти, але дід
Ледве промовив стиха: "Що сказав
Отой дикун?"
"Сказав, що він є Каїн,
Ваш прадід".
"Каїн? То не може бути!
Мій прадід Каїн! Діти! Се ж було б
Страшне нещастя, сли б була се правда!
Глядіть лиш, де він, що з ним?"
"Він упав
Отам близ кедра и лежить спокійно".
"Ходім до нього! Може, він живий!
О боже, хорони мене від того лиха,
Щоб Каїнову кров я мав пролити!"
І, спотикаючись, тремтячи весь,
Дід Лемех рушив, а за ним юрбою
ішли хлоп'ята. Хоч сліпий, він прямо
Ішов туди, куди пустив стрілу,
Аж поки не спіткнувся і не впав
На трупа Каїна.
"Се він! Се він! —
Мов божевільний, скрикнув Лемех.— Діти,
Пропали ми, пропав увесь наш рід
На віки вічні! Каїн смерть приняв
Із моїх рук! Біжіть, зовіть батьків,
Зовіть усіх сюди!"
І поки діти
Побігли по батьків, дід Лемех сів
При трупі й, доторкаючись рукою
Лиця його й прострілених грудей,
Завів, мов над колискою дитини,
Тремтячим голосом старезну пісню:
"Слухай, Цілля, слухай, Ада,
Дому мойого відрада,
Каже божий глас:
Хто над Лемехом глумиться,
На нім Лемех буде метиться
За раз — сім раз.
А хто Каїнів убійця,
То на тім сам бог помститься
Сімдесят сім раз".
Раз по раз, мов безумний, він співав
Сю пісню. Вже зійшлось усе село
На вість тривожну. Всі широким кругом
І трупа, і убійцю обступили.
Вкінці немов прокинувся дід Лемех
І, голову підвівши, наче сонний,
Промовив: "Що, чи є тут хто при мні?"
"Ми всі тут, діду!" — загула громада.
"Так плачте, діти! Се наш предок Каїн,
Проклятий богом за убійство брата
І семикрат проклятий ще за те,
Що наблизивсь до нашої оселі
І смерть приняв із моїх рук! Та смерть
На нас прокляття боже навела
І пімсту на дітей і внуків ваших!
Тож плачте, діти! Плачте над собою!
А сього трупа, се прокляте тіло,
Не доторкаючись, похороніть,
Щоб світу божого він не поганив,
Щоби на нього сонце не гляділо,
Щоб звір, його наївшись, не сказився
І птиця, наклювавшись, не здихала!
Зносіть каміння і, немов собаку,
Прикиньте ним його, піском засипте
І обсадіть тернами! Най повік
Прокляте буде місце, де поліг він!"
І кинулась громада з диким криком
І стогоном прикидувать камінням
Мерця. А він лежав, немов дитя,
Вколисане до сну, простягши руки,
З лицем спокійним, ясним, на котрому,
Здавалось, і по смерті тліла ще
Несказана утіха і любов.
Та швидко купою каміння труп
Покрився; кинений ізблизька камінь
Розбив всю чашку, сплющив до землі,
Похоронив навіки під собою.