Лінійка заніміла. Голови рвучко повернулися праворуч, але шапки в багатьох так і залишилися на місці... І в Їгорка — теж.
— Псірна-а! — І триста шістдесят носів знову злилися в одну лінію з п'ятикутними слідами зірочок на шапках.
— Здрастуйте, товариші ремісники! — тихо, щоб усі наслухали, сказав директор. Шия в нього товста і коротка, щоки лежать на комірі — червоні, натерті сукном. А очі косі, розбігаються в усі боки, тому кожному ремісникові здається, що директор дивиться саме на нього — і всім трохи не по собі.
— Здра-жла-таш-дирек!.. — ревнула лінійка, вибухаючи білою парою.
Почалася ранкова перевірка. А згодом все училище рушило до їдальні.
— Запєва-ай! — наказав фізрук Вітковський.
І ремісники різноголосо, розтягаючи пісню аж до охвістя довгої колоші, загорланили:
Я пулемйот-чи-ком ро-ди-вся, Я полумйот-чи-ком пом-ру!..
Потім попереду почали другий, більш суворий куплет про долю кулеметника, а позаду ще весело дотягали перший:
...и-ком пом-ру!..
Біля їдальні колона розбрелася: ті почали заглядати у вікна хліборізки, слідкуючи, на скільки там не доважують; інші стовпилися біля кухні і загукали в одчинені двері:
— Зінко, винеси мняса!
— Ей, Подоляк, кинь горбушку. Я ж як чергував, то... Пам'ятаєш? Їгорко стояв у черзі до їдальні, бо його група завжди заходила
слідом за двома першими. Але сьогодні її чомусь не впускали. Крізь шибку, затулену марлею, було чути, як усередині торохтіли залізні миски, потім хтось крикнув, і в приміщенні зчинився ґвалт —
гримнув ослін об підлогу, за рогом брязнула шибка, і на ожеледь під призьбою посипалося скло.
Ті, що були надворі, принишкли. Аж ось двері їдальні з гуркотом одлетіли до стіни, з густої пари почали вискакувати розчервонілі, збуджені ремісники.
— Не їж, братва! — вигукнув хтось.
— Доки нас обкрадатимуть?!
— Помиї дають...
— Не заходь, хлопці!
Микола Чмутик з третьої групи, прославлений в училищі підсвистувач до пісні про "солов'я-пташечку", що "жалобно пойоть", заклав у рот чотири брудних, як у Тити, пальці і пронизливо свиснув. Юрба нервово зареготала, колихнулась і поточилася з боку в бік. Їгорка боляче притисли до стіни, тернули об мокрі, звіднілі двері, і він опинився в їдальні. В тиснявині бачив перед собою лише Васютине обличчя і ошкірені щербаті зуби.
— Заходь, хлопці, — злякано бурмотів Скорик.— Нам густішого дадуть! Нам — кращого... Заходь! Кращого, кажу... Ех, каврюки...
— Геть! — хрипко простогнав Їгорко і хотів випручати руку, щоб відштовхнути Васюту, але не зміг: затисли.— Вислужитися хочеш, мордань, геть!
І раптом замовк, уздрівши замполіта. Валерій Максимович стояв у протилежному кутку їдальні, заклавши руку за портупею, і посміхався у спину завпродові. Розчепіривши руки, той вештався між перекинутими столами й дверима і очманіло вигукував:
— Стій! Куди преш?.. Дай столи попідводити... Та що ж це робиться?.. Валерій Максимович... Товаришу замполіт...
Потім Їгорка знову поштовхнули. Позаду хтось налякано крикнув: "Директор!" —і вся група позадкувала до дверей, затупотіла в сінях. Стало тихо.
— Що тут трапилось? — почув Їгорко і тільки тоді побачив директора. Він стояв коло замполіта, грізно пригнувши голову і закинувши руки за спину.— Я питаю у вас, Валерій Максимович...
Замполіт пробив до нього крок і перестав посміхатись.
— Про це ж саме я хотів запитати у вас.
Сахацький рвучко одкинув голову, так що на підборідді стало видно натерті коміром червоні попруги.
— Ви розумієте, що це — бунт, політична диверсія?.. Валерій Максимович тонко посміхнувся.
— Не розумію... Мені здасться, що це лише протест обкрадених.
— Ах, он як... — видихнув Сахацький і раптом крикнув так, що Їгорка аж струснуло. — Що ви тут порядки свої заводите, свол-л!..
Їгорко завмер: Валерій Максимович рвучко похитнулися вперед і сковзнули рукою по ремінці біля правої кишені. — Що ви сказали?! Я — свол?.. Ах ти ж крриса... Директор набичив голову і проказав дуже тихо:
— Спокійно, товариш гер-рой. "Шашки вон" — минулося... Негайно ж скличте бюро!
Сахацький з прикладом крутнувся на каблуках і рушив до дверей. Скошені очі налилися кров'ю і зробилися тупими, як у незрячого.
IV
На каланчі пробемкало вже десять годин. Сонце підбилося над містечком і заграло, задзвеніло в бурульках попід залізними дахами. Однак мороз не сідав. Гостро блищали вікна головного корпусу, порипували дерева у міському сквері, з колодязя у дворі, запрудженому ремісниками, підіймалося вгору сиве маревце.
Жодна група не підходила більше до їдальні. Хлопці шукали сонячних затишків і гнулися там од морозу. Старост не було: їх покликали до директора. Майстрів і викладачів — теж. І саме оце безвладдя найдужче пригнічувало ремісників.
— Тепер будуть дошукуватись заводіїв... — потихеньку гомоніли в натовпі.
— Виганяти почнуть...
— За віщо?..
— От побачиш...
У дворі з'явився Тита: думав, напевне, що сніданок уже закінчився, і йому щось перепаде з кухні. Він ходив од гурту до гурту, прикладав руку до шапки з червоною стрічкою, лагідно посміхався до хлопчаків, але на нього ніхто не звертав уваги... Всі стежили за парадними дверима.
Нарешті з них вийшов воєнрук Вітковський. Руки, жива і протезна, по команді струнко, губи урочисто зімкнені, голому тримає високо, немов йому ось зараз мають причепити бойового ордени на очах у всієї армії, що не витримала натиску ворога й побігла, і лише він, рядовий Вітковський, вистояв і переміг...
— На плац! — хльоснув короткою командою, мов батогом. Далі команди посипались одна за одною, майже без пауз:
— Р-ренєсь!
— Псірна!
— Етставіть...
— Р-ренєсь!
— Псірна!
— Етставіть...
Ремісники крутили головами сюди й туди, з німою покорою реагуючи на кожний виляск команди.
Першими з головного корпусу прибігли старости. Як і всяке дрібне начальство, вони були сердиті і водночас трохи пишалися тим, що питали саме з них. "От бачите, — говорили їхні обличчя, — вам усе аби жирувати, а нам — плечі підставляй... "
Хлопці почали пошепки розпитувати в них, що воно тепер буде, але тут на плац вийшов директор, оточений свитою в чорних шинелях, і по лінійці знову цьвохнула команда:
— Псірна!