— Це був найдовший день у моєму житті,— сказав Ґлан увечері, коли ми стояли біля хатини.
Більше ми ні про що не говорили.
Протягом наступних днів він ходив хмурий, як ніч, напевно, знов через того самого листа. "Я цього не витерплю, ні, не витерплю!" — вигукував він часом уночі, і це було чути у всій хатині. Химери довели його ще й до того, що він не відповідав на найпривітніші запитання нашої господині і стогнав навіть уві сні. "Ого, як його мучить совість!" — подумав я. Однак, хай йому грець, чого він не їде додому? Очевидно, на заваді йому стояла його пиха, він не жадав повертатися туди, де йому одного разу було відмовлено.
Я зустрічався з Маґґі щовечора, і Ґлан більше не забалакував до неї. Я помітив, що дівчина перестала жувати, вона вже геть не жувала. Я тішився цим і думав: "Вона більше не жує, на одну ваду поменшало, і я кохаю її вдвічі дужче!" Якось вона спитала про Ґлана — і то дуже обережненько: "Чи він не занедужав? Чи не поїхав?"
— Якщо він не помер чи не поїхав, то лежить, мабуть, вдома,— відповів я.— Мені однаковісінько. Він просто нестерпний.
Та тільки ми підійшли до хатини, як побачили Ґлана,— він лежав на маті, простеленій долі, заклавши руки за потилицю і звівши погляд у небо.
— А он і він,— мовив я.
Маґґі так хутко підійшла до нього, що я не встиг її зупинити, й радісно сказала:
— Я більше не жую, ось глянь! Ні пір’я, ні грошей, ні папірців я вже не жую.
Ґлан бликнув на неї і не зворухнувся; і ми з Маґґі пішли. Коли я дорікнув їй за те, що вона зламала свою обіцянку, заговоривши до Ґлана, Маґґі заходилась виправдовуватись: мовляв, вона хотіла йому заткнути рота.
— А, ну й добре, затикай,— сказав я.— Але хіба ти задля цього перестала жувати?
Вона не відповіла.
— Ану, відповідай, невже задля цього?
— Ні, ні,— сказала вона тоді.— Задля тебе.
І я не міг їй не повірити. Чого б це вона щось зробила задля Ґлана?
Увечері Маґґі обіцяла прийти до мене й прийшла.
V
Вона прийшла о десятій: я чув її голос знадвору, вона голосно розмовляла з дитино, яку вела за руку. Чого це вона не заходила і навіщо вела за собою дитину? Я не зводжу з неї очей і в мене з’являється передчуття, що вона подає комусь знак, якщо так голосно говорить з дитиною. А ще я помічаю, що її погляд спрямований просто на горище — на Ґланове вікно. Може, він, почувши знадвору її мову, кивнув їй головою чи помахав рукою з вікна? У кожнім разі, я чудово розумів, що не треба дерти голову бозна-куди, коли говориш з дитиною, яка стоїть на землі.
Я збирався вийти до неї і взяти її за руку, та тієї миті вона пустила дитину, лишила її надворі, а сама прочинила двері хатини. Тоді зайшла в сіни. Ну ось, нарешті, нехай тільки зайде, я їй покажу, де раки зимують!
Тож я стою й слухаю ходу Маґґі в сінях, правда-правда, вона вже майже біля моїх дверей. Та замість того, щоб зайти до мене, я чую, як вона ступає на щаблі драбини, що веде вгору, на горище, до Ґланової комірчини. Я дуже чітко це чую. Я розчахую свої двері навстіж, але Маґґі вже дісталась нагору. Двері за нею зачинилися, і я більше нічого не чую. Це було о десятій годині.
Я заходжу до своєї кімнати, сідаю, беру в руки рушницю й заряджаю її, хоч уже північ. О дванадцятій годині я лізу драбиною вгору й нишкну біля Ґланових дверей. Мені чути, що Маґґі ще там, що вона кохається з Ґланом, і я сходжу донизу. О першій годині я знов лізу вгору, там тихо, як у вусі. Я чекаю під дверима, поки вони прокинуться. Ось уже третя, четверта, а вони прокинулись о п’ятій. "Ну й добре!" — подумав я і не думав ні про що більше, тільки про одне: як добре, що вони прокинулись. Але трохи згодом я почув шум і шурхіт унизу, що долинав із кімнати нашої господині, тож я мусив знов швиденько спуститися, щоб вона не заскочила мене зненацька. Ґлан і Маґґі, видно, прокинулись, і я міг би підслухати ще більше, та довелось іти.
У сінях я сказав собі: "Дивись, вона тут пройшла, погладила мої двері своєю рукою, але, не відчинивши їх, подалась драбиною нагору, а ось і драбина, вона йшла цими чотирма щаблями". Моє ліжко ще було нерозстелене, а я зараз не ліг на нього, а сів біля вікна, злегка стискуючи пальцями рушницю. Моє серце не билось, воно тремтіло.
Через півгодини я знов чую на щаблях драбини ходу Маґґі. Припадаю до шибки й бачу, як вона виходить з хатини. На ній була куценька бавовняна спідничка, що не досягала навіть колін, а на плечах — вовняний шарф, позичений у Ґлана Крім цього, на ній більш нічого не було, а бавовняна спідничка зім’ялась, мов ганчірка. Вона йшла повільно, як і завжди, і навіть не кинула погляду на моє вікно. Потім вона зникла за хатами.
Трохи перегодом зійшов Ґлан з гвинтівкою під пахвою, повністю споряджений до полювання. Він був похмурий, як туман, і не привітався. Втім одягнув він свою найкращу одіж і мав особливо чепурний вигляд. "Вирядився, мов жених",— подумав я.
Я вмить зібрався й пішов з ним, ніхто з нас не мовив ані слова. Ті перші курочки, що нам попалися, були геть нами пошматовані, бо стріляли ми по них з гвинтівок. Проте сяк-так ми їх спекли, сидячи під деревом, і мовчки поїли. Час добіг до дванадцятої години.
Ґлан крикнув мені:
— Ви впевнені, що зарядили? Може, ми наткнемось на щось незвичне. Про всяк випадок зарядіть.
— Я зарядив,— відповів я.
На якусь мить він зник у кущах. З якою радістю я його застрелив би, порішив би, як пса! Мені неспішно, нехай він із цією думкою ще поноситься, він же прекрасно зрозумів, що я задумав, недарма питав у мене, чи зарядив я рушницю Навіть сьогодні він не зміг облишити своє чванство, он як вирядився й надягнув на себе чисту сорочку. А скільки пихи було на його обличчі!
Десь близько першої години він зупиняється переді мною, блідий та сердитий, і каже:
— Ні, я цього не витерплю! Ану, чоловіче, гляньте, чи зарядили ви свою рушницю, чи є в ній заряд?
— Пильнуйте, будь ласка, своєї рушниці,— відповів я.
Проте я дуже добре знав, чого він весь час питав мене про мою рушницю.
І він знову відійшов од мене. Очевидно, моя відповідь так присадила його неабияку настійливість, що він притих і відійшов, похнюпивши голову.
Згодом я застрелив голуба і знов зарядив рушницю. Поки я заряджав, Ґлан напівсховався за деревом і не зводив з мене погляду. Він побачив, що я справді зарядив рушницю й за хвилю на повен голос завів псальму, не просту якусь псальму, а весільну. "Він співає весільні псальми і вдягнув свою найкращу одіж,— подумав я,— таким чином, сьогодні він воліє бути неперевершеним". Він ще не доспівав до кінця, як тихою ходою, схиливши голову, пішов поперед мене, і доки він ішов, доти й співав. Він знов тримався просто під дулом моєї рушниці, наче думав: "Дивіться, зараз щось станеться, тож я співаю весільну псальму!" Але й цього разу нічого не сталося. Тоді він замовк і глянув на мене: