– Ой-ой-ой! – відсапувалася вона. – Як приємно посміятися! Хвалити бога, що ти приїхав. Ти ж захистиш мене, правда, любчику? Пробач мені, що я ото сказала. Звісно ж, не ти привів сюди те страхіття й залишив у мене під дверима. Мабуть, це просто лихий і голодний собака Баскервілів сам приходить сюди, щоб лякати бідолашну Фанні.
– А ви пробачте мені, Фанні, що я не сказав про Джіммі, П'єтро і Сема, – промовив я і за одним духом вихилив свій келих. – Просто не хотів навалити на вас стільки лихих вістей зразу. А тепер слухайте. Через кілька хвилин до будинку під'їде Констанс Реттіген. Вона хоче, щоб ви кілька днів перебули в неї і…
– Знов таємниці! – вигукнула Фанні, витріщивши очі. – Відколи це ти з нею спізнався?.. Та й однаково не буде з того добра. Мій дім тут. Якщо я поїду звідси, я пропаду, просто вмру. Тут мої платівки…
– Ми заберемо їх із собою.
– Книжки.
– Я знесу їх униз, до машини.
– А майонез… у неї такого немає.
– Я сам вам купуватиму.
– І місця в неї не вистачить.
– Вистачить, Фанні, навіть для вас.
– Вона…
І отак воно тривало, аж поки я почув, як унизу загальмував біля тротуару лімузин Констанс.
– То що – ні, Фанні?
– Тепер мені вже добре, коли ти тут. Тільки скажи місіс Гутіерес, хай прийде і трохи побуде зі мною після того, як ти поїдеш, – весело відказала Фанні.
– Звідки такий оптимізм, коли ви ще годину тому були одною ногою в домовині?
– Любчику мій, з Фанні все гаразд. Той жахливий звірюка більш не прийде, я знаю, та й однаково… однаково…
Вибравши страшенно слушну мить, весь старий будинок здвигнувсь уві сні.
Двері кімнати Фанні зашерехтіли в своїй рамі.
І Фанні, наче вражена останнім пострілом, сколихнулась у кріслі й мало не задихнулася від жаху.
Я прожогом метнувся до дверей, розчинив їх навстіж і втупив очі в довгу ущелину коридора – з милю в один бік і з милю в другий, два довжелезні темні тунелі, вщерть виповнені вугільно-чорними потоками мороку.
Прислухавшись, я почув, як потріскує тиньк на стелі, як злегка тремтять двері в рамі. Десь без угаву бурмотів сам до себе унітаз – старий і холодний білий фаянсовий надгробок серед ночі.
У коридорі, певна річ, нікого не було.
Хоч би хто там приходив, якщо й справді хтось приходив, він притьмом зачинив двері й чкурнув чи то до парадного, чи то до чорного ходу. Туди, звідки до будинку невидимим потоком линула ніч і безконечний звивистий струмінь вітру, що ніс із собою спомини про речі спожиті й речі викинуті, про речі жадані й речі нікому більш не потрібні.
Мене поривало чимдуж загукати в ті порожні коридори, викрикнути те, що я хотів викрикнути на нічному березі перед маврітанським фортом Констанс Реттіген. Іди геть. Дай нам спокій. Може, як на вигляд, ми й заслужили смерті, але насправді це не так.
Та я закричав у порожнечу:
– Ну годі вже, діти! Розходьтеся по своїх кімнатах. Ну ж бо, йдіть звідси! Отак, молодці.
Я почекав, доки уявні діти розійдуться по своїх кімнатах, тоді повернувся, зачинив двері й фальшиво всміхнувся.
Фанні заспокоїлась. Чи вдала, ніби заспокоїлась.
– З тебе вийде добрий батько, – з широкою усмішкою мовила вона.
– Та ні, такий самий, як і всі батьки, нерозсудливий і нетерплячий. Тим дітлахам давно слід було дати трохи пива й покласти їх у ліжка. Вам краще, Фанні?
– Краще, – зітхнула вона.
Я підійшов і обняв її.
– Усе минеться, – сказала вона. – А ти йди собі. Все гаразд. Як ти сказав, тим дітлахам давно пора спати.
"Яким дітлахам?" – мало не бовкнув я, але вчасно похопився. Ну звісно, дітлахам…
– Отож Фанні спокійна, і ти можеш їхати додому. Бідолашний хлопчик. Перекажи Констанс, що я їй дуже вдячна, а втім, можеш і не переказувати, хай сама якось приїде, гаразд? Місіс Гутіерес пообіцяла прийти перебути цю ніч зі мною, вона спатиме на тому ліжку, я ж ним уже тридцять років не користуюсь, уявляєш собі? Я не можу спати лежачи, мені тисне груди. Місіс Гутіерес скоро прийде, а ти дуже милий, любчику, що приїхав мене навідати. Тепер я бачу, який ти добрий, ти ж тільки хотів уберегти мене від жалю за нашими друзями знизу.
– Це правда, Фанні.
– І в їхньому зникненні немає нічого незвичайного?
– Немає, Фанні, – збрехав я. – Тільки власне глупство, розчарування й туга.
– Боже мій, – мовила вона. – Ти так помірковано говориш, як отой лейтенант до мадам Баттерфляй.
– За це мене не раз били хлопці в школі.
Я рушив до дверей. Фанні глибоко зітхнула й нарешті промовила:
– Якщо зі мною щось станеться… Та ні, це так, про всяк випадок. Але якщо станеться, заглянь у холодильник.
– Куди заглянути?
– В холодильник, – загадково сказала Фанні. – Ні, не смій!..
Та я вже відчинив холодильник. Зазирнувши в його освітлене нутро, побачив безліч банок з варенням, соусами, желе та майонезом. Пильно оглянув усе те добро й нарешті зачинив дверці.
– Ти не мав права дивитися, – дорікнула мені Фанні.
– Я не хочу чекати, мені треба знати тепер.
– А тепер я тобі нічого не скажу, – обурено мовила вона. – Не треба було туди лізти. Хочу тільки визнати: може, це я винна, що воно з'явилося в домі.
– Воно, Фанні? Воно, воно…
– Усе те лихо, що, як я вважала, ти приносив на своїх черевиках. Та, може, до цього спричинилася й Фанні. Може, я сама винна. Сама накликала його з вулиці.
– То сама чи ні? – закричав я, нахиляючись до неї.
– Ти що, більш не любиш мене?
– Люблю, чорт забирай, але ж я намагаюся відвезти вас звідси, а ви не хочете їхати. Спершу звинувачуєте мене в тому, що я отруюю воду в туалетах, потім примушуєте заглядати в холодильник. О боже, Фанні…
– Тепер лейтенант гнівається на свою Баттерфляй. – Але на очі їй уже наверталися сльози.
Мені було несила далі терпіти.
Я відчинив двері.
У коридорі – мабуть, уже не одну хвилину – стояла місіс Гутіерес із тарілкою гарячих пиріжків, незмінно делікатна, ладна почекати.
– Я подзвоню вам завтра, Фанні, – сказав я.
– Ну звісно, подзвониш, і Фанні буде жива-здорова!..
Цікаво, подумав я, якщо я заплющу очі й удам із себе сліпого…
Чи знайду я кімнату Генрі?
Я постукав у двері.
– Хто там? – озвався Генрі, замкнений у кімнаті.
– Хто там каже, хто там? – спитав я.
– Хто там каже, хто там каже, хто там? – промовив він і несамохіть засміявся. Потім згадав, що йому боляче. – Це ви?