Але тоді, минулої ночі, мені не випало нагоди роздивитись як слід, чи є в неї рубці. А бігала Констанс так, що вся та історія здавалася брехнею сторічної давнини.
– Вам неодмінно треба звернутися до А. А. Шренка, послідовника філософії цілісності й учення дзен, справжнього мудреця, – сказав Гопвуд, сідаючи на велосипед. – О, зовсім забув! Він попросив віддати вам оце.
Він видобув з іншої кишені жменю обгорток від цукерок – дванадцять папірців, акуратно з'єднаних скріпкою, переважно від шоколадок "Кларк", хрустких батончиків та "Здорованів". Це були ті папірці, що їх я безтурботно розкидав по пляжу на волю вітру, а хтось підібрав.
– Він знає про вас усе, – мовив Божевільний Отто Баварський і засміявся, не вмикаючи звук.
Я засоромлено взяв обгортки й, тримаючи ці прапори поразки, відчув навколо своєї талії фунтів десять зайвого тіла.
– І до мене приходьте, – сказав він. – Покатаєтесь на каруселі. Побачите, чи справді невинний юнак Давид спарувався зі старим лиходієм Калігулою. Гаразд?
І він поїхав геть у своєму твідовому костюмі під твідовим кашкетом, посміхаючись і дивлячись перед себе.
Я поплентав назад до сумовитого музею А. А. Шренка й зазирнув у запорошене вікно.
На столику біля розтерзаної канапи лежала ціла купа оранжевих, жовтих і червоно-коричневих цукеркових обгорток.
Ні, не можуть вони бути всі мої, подумав я.
Твої, твої, відповів сам собі. Он який ти пухкий. Але ж тоді він… божевільний.
– Крамлі?
– Мене ж начебто звуть Офіцер Поп?
– Здається, я натрапив на самого вбивцю!
Запала неосяжна океанська тиша: лейтенант поліції поклав трубку на стіл, видер з голови жмут волосся, а тоді знов узяв трубку.
– Джон Вілкес Гопвуд, – сказав я.
– Ви забуваєте, – відказав полісмен, – що жодного вбивства ще не сталося. Ми маємо тільки підозри й припущення. Є така установа, як суд, і є така штука, як докази. Немає доказів – немає судової справи, і вас звідти так турнуть під зад, що потім місяць не сядете!
– А ви коли-небудь бачили Джона Вілкеса Гопвуда роздягненого?
То була остання крапля.
Офіцер Поп грюкнув трубкою.
Коли я вийшов з будки, надворі сіявся дощ.
І майже одразу ж по тому задзвонив телефон, так наче знав, що я ще не встиг відійти. Я схопив трубку й чомусь заволав:
– Пег?
Та почув тільки шелест дощу й чийсь далекий тихий подих.
Більш ніколи не підійду до телефону, подумав я. А в трубку закричав: – Сучий син! Іди, хапай мене, мерзотнику!
І повісив трубку.
Боже, а що, як він почув і справді з'явиться до мене?
!
Який же я ідіот!
І тут телефон задзвонив знову.
Я повинен був відповісти, може, вибачитися перед тим далеким подихом, сказати, щоб не брав до уваги моїх грубощів.
Я зняв трубку.
І почув голос згорьованої жінки, що була за дев'ять миль від мене, в Лос-Анджелесі.
Фанні.
Вона плакала.
– Фанні, о боже, це ви?
– Та я, ох, я, господи спаси мене й помилуй, – запихкала, засопла, захлипала вона. – Поки злізла вниз, трохи не вмерла. Не спускалася сходами з тридцять п'ятого року. Де ти пропав? Усе валиться. Кінець світу. Всі загинули. Чому ти не сказав мені? О боже, боже, який жах! Ти можеш приїхати? Джіммі, Сем, П'єтро… – тужно промовляла вона, і тягар моєї вини притискав мене до стінки телефонної кабіни. – П'єтро, Джіммі, Сем… Навіщо ти брехав мені?
– Я не брехав, я тільки мовчав! – відказав я.
– А тепер ще й Генрі! – заплакала вона.
– Генрі?! Боже мій. Він не…
– Упав зі сходів.
– Він живий? Живий? – закричав я.
– Так, хвалити бога, в своїй кімнаті. Не захотів до лікарні. Я почула, як він падав, вибігла. Отоді й дізналася, про що ти мені не сказав. А Генрі лежить, лається і кличе друзів – Джіммі, Сема, П'єтро… Навіщо ти приніс сюди смерть?
– Це не я, Фанні.
– Приїжджай і доведи. Я маю три майонезні банки, повні двадцятип'ятицентовиків. Візьми таксі, хай водій підніметься нагору, я заплачу йому з тих банок! От тільки коли приїдеш і постукаєш у двері, як я знатиму, що це ти?
– А як ви знаєте про це зараз, навіть по телефону?
– Нічого я не знаю, – заголосила вона. – Ну хіба це не жах? Я справді не знаю…
– В Лос-Анджелес, – сказав я водієві таксі через десять хвилин. – За три майонезні банки.
– Алло, Констанс? Я в телефонній будці напроти будинку Фанні. Нам треба забрати її звідси. Ви можете приїхати? Тепер вона справді в паніці.
– На це є причини?
Я поглянув через вулицю на старий багатоквартирний будинок і прикинув, скільки тисяч усяких тіней копошиться там від горища до підвалу.
– Цього разу таки є.
– Ідіть до неї. Вартуйте. Я буду там за півгодини. Нагору не підніматимусь. Умовте її спуститися, хай йому чорт, і ми відвеземо її до мене. Біжіть.
Констанс так хряснула трубкою об апарат, що я кулею вилетів з будки й мало не вскочив під машину, яка саме проїздила вулицею.
З того, як я постукав, Фанні зрозуміла, хто прийшов. Вона широко розчахнула двері, і я побачив майже знавіснілу слониху, з безтямними очима й розпатланим волоссям, що поводилася так, наче їй щойно прострілили з гвинтівки голову.
Я посадовив її назад у крісло й відчинив холодильника, гарячково міркуючи, що їй краще зарадить, – майонез чи вино. Мабуть, вино.
– Ось випийте, – звелів я і раптом помітив, що позаду, в дверях, стоїть мій водій: він піднявся за мною, думаючи, що я пройдисвіт і хочу втекти, не заплативши.
Я схопив майонезну банку з двадцятип'ятицентовиками й подав йому.
– Цього вистачить?
Він швидко прикинув на око, цмокнув язиком і вибіг, брязкаючи монетами в банці.
Тим часом Фанні вже допивала своє вино. Я знову наповнив її келих і сів чекати. Нарешті вона заговорила:
– Ось уже дві ночі хтось ходить у мене під дверима. То прийдуть, то підуть, то прийдуть, то підуть, і не так, як завжди, а спиняться, постоять, подихають…
О боже, що їм треба серед ночі під дверима старої, гладкої і немічної оперної співачки? Не хочуть же вони мене згвалтувати, га? Хіба хтось гвалтує підтоптаних двохсоткілограмових сопрано?
На цю думку вона почала сміятися, та так, що аж заходилась і задихалась, і я вже не знав, чи то в неї істерика, чи такий вибух веселощів з власного дотепу. Щоб припинити цей сміх і змінити колір її обличчя, мені довелося постукати їй по спині, а потім дати ще келих вина.