– Дякую за терпіння, – мовив я.
– Гей, чоловіче, вам чого? – почувся голос позаду.
Я поклав трубку і обернувся.
Паперовим морем до мене брів довготелесий кощавий добродій з прозорою капкою на кінчику гострого носа. Він обмацував мене жовтими, наче від нікотину, очима.
– Я дзвонив сюди з півгодини тому, – кивнув я на телефон, – і оце щойно відповів собі.
Добродій утупився поглядом у телефон, почухав у потилиці, й аж тоді до нього дійшло. Він видушив із себе якусь подобу усмішки й промовив:
– Чортзна-що.
– От і я так думаю.
Мені здавалося, він пишався тим, що ніколи не підходить до телефону: краще самому вигадувати новини, ніж чути їх від інших.
– Слухайте, чоловіче, – поволі почав він, чекаючи, поки наступна думка змінить попередню. Це був один з тих мислителів, що, перш ніж завести в двір корову, мають винести з дому меблі. – А ви часом не той… не з лягавих?
– Ні, я тільки з хортів.
– Що?
– Пам'ятаєте "Двох чорних круків"?
– Про що це ви?
– Був такий фільм у двадцять шостому році. То там два білі злочинці, замасковані під негрів, називали так детектива. А втім, не зважайте. Скажіть, чи не ви написали оце? – Я показав йому останню сторінку "Януса" з тим жахливим оголошенням.
Він глипнув на сторінку.
– Та ні. Це ж приватна публікація. Хтось надіслав.
– А ви не завдавали собі клопоту подумати, скільки лиха може наробити таке оголошення?
– Слухайте, чоловіче, ми їх не читаємо, ми їх тільки друкуємо. У нас вільна країна, хіба ні? Ану дайте погляну! – Він вихопив у мене газету й, ворушачи губами, прочитав оголошення. – А, так-так. Пам'ятаю. Забавне, еге ж?
– Ви хоч розумієте, що хтось може повірити цій фальшивці?
– І чого б то я ліз не в своє діло. Слухайте, чоловіче, котіться-но ви звідси… вниз зі сходів. Дайте людям спокій. – Він тицьнув мені в руки мою газету.
– Нікуди я не піду, поки не дістану домашнього телефону цього жартівника.
Він ошелешено зиркнув на мене, тоді засміявся.
– Та ви що, це ж секретні відомості, ми їх нікому не даємо. Як я розумію, ви хочете написати йому. Листа ми перешлемо. Або він сам прийде забере.
– Справа невідкладна. Померла людина. Людина… – Мені забракло пороху, я повів очима по паперовому океану на підлозі й, сам не тямлячи, що роблю, дістав з кишені коробочку сірників. – Схоже на те, що пожежа тут вийде знаменита, – мовив я.
– Яка пожежа?
Він роззирнувся довкола на багаторічні завали паперу, порожніх пивних бляшанок, зужитих паперових стаканчиків та обгорток від булочок з біфштексом. На обличчі його з'явився вираз невимовної гордості. А коли він побачив на підвіконнях п'ять чи шість літрових молочних упаковок з провоскованого паперу, в яких активно вироблявся пеніцилін, і старі чоловічі труси, що довершували цю мальовничу картину, в очах його затанцювали радісні вогники.
Щоб привернути його увагу, я запалив сірника.
– Ну-ну! – сказав він.
Удаючи з себе слухняного хлопчину, я задув сірника, та коли господар не виказав ознак того, що ладен вдовольнити моє прохання, я запалив другого.
– А якщо я кину його на підлогу?
Господар знов озирнувся довкола. Паперовий мотлох буяв, торкаючись його кісточок. Якби я кинув сірника, вогонь добіг би до його ніг за п'ять секунд.
– Не кинете, – сказав він.
– Ні? – Я задув цього сірника й чиркнув третім.
– Це ви такий бісів гуморист, еге?
Я кинув сірника на підлогу.
Господар зойкнув і відскочив.
Я наступив на вогник, поки він не встиг розгорітись.
Господар звів дух і дав волю гніву.
– А тепер геть звідси під три чорти! Ви…
– Стривайте. – Я запалив ще одного сірника, присів і, прикриваючи вогник рукою, підніс його до вицвілих зібганих аркушів машинопису, старих візитних карток і подертих конвертів.
Потім торкнувся сірником то там, то там, і папір зайнявся.
– Якого біса вам треба?
– Тільки номер телефону. Й більш нічого. Я не вимагаю у вас адреси, так що не зможу добутися до того типа чи вистежити його. Одначе телефонний номер, хай йому сто чортів, мені таки потрібен, а ні – то все тут піде з димом!
Я нараз усвідомив, що голос мій підвищився не менш як до десяти децибелів, до шаленого крику. В крові у мене клекотіла Фанні. А з уст вихоплювався лемент інших померлих людей, що шукав собі виходу.
– Дай номер! – гримнув я.
Вогники розповзалися по підлозі.
– Чорт вас бери, затопчіть вогонь, я дам той триклятий номер! Гасіть же, гасіть мерщій!
Я скочив уперед і почав тупцяти по вогниках. Пішов дим, і, поки містер Янус, редактор, що дивився водночас в обидва боки, знайшов у своїй картотеці номер, вогонь уже згас.
– Ось він, цей бісів номер, хай він западеться! Вермонт, сорок п'ять, п'ятдесят п'ять. Запам'ятали? Сорок п'ять, п'ятдесят п'ять!
Я запалив останнього сірника й почекав, доки редактор тицьне мені під ніс ту картку.
"Людина, що кохала вас", – було написано на ній. І номер телефону.
– І годі! – зойкнув редактор.
Я загасив сірника. Плечі в мене розпружились від раптової полегкості.
"Фанні, – подумав я, – тепер уже розв'язка близько".
Мабуть, я вимовив ці слова вголос, бо редактор, червоний як буряк, бризнув на мене слиною:
– Що там у вас близько?
– Мій кінець, – сказав я, рушаючи до сходів.
– Дай вам боже! – гукнув він мені навздогін.
Я відчинив дверцята таксі.
– Цей лічильник цокає, як скажений, – озвався Генрі з заднього сидіння. – Добре, що я багатий.
– Справді добре.
Я показав водієві, щоб він проїхав за мною до рогу, де була телефонна будка.
Знявши трубку, я довго вагався: боявся набрати номер, боявся, що хтось і справді відповість.
Що можна сказати вбивці, коли він вечеряє?
Я набрав номер.
Людина, що колись кохала тебе.
Хто б міг відгукнутися на таке безглузде оголошення?
Кожен із нас – під слушну нічну годину. Голос із минулого пробуджує в нас спомини про ніжні дотики, про теплий подих біля вуха, про гострий, наче блискавка, спалах пристрасті. Хто з нас устоїть перед цим голосом о третій годині ночі? Або коли прокинешся десь над ранок від того, що хтось плаче, – а це плачеш ти сам, і на обличчі в тебе сльози, і ти навіть не знаєш, що тієї ночі тобі наснився поганий сон.
Людина, що колись кохала…
Де тепер вона? Де він? Ще десь живе? Та ні, не може бути. Надто багато збігло часу. Людини, що кохала тебе, вже не може бути серед живих. А що, як усе-таки… Чом би й не подзвонити, як оце робив тепер я?