І аж удома згадав про свій недавній нічний кошмар.
Про оте чудисько, що сунуло з-за лісу схопити і зжерти мене.
Дурень! Ідіот! Кричав "доброго рису", коли слід було кричати "поганого".
Тієї ночі, вперше за довгий час, невеличка злива не намочила мату біля мого порога. Ніхто не приходив, і на світанку я не знайшов за дверима водоростей.
Якимсь дивом моя щирість, мій простодушний лемент відстрашили лихого гостя.
Цікаво, подумав я, і що далі, то цікавіше.
Тіла не було, отож не було й похорону, а тільки заупокійна відправа, що її, як видно, влаштувала орава фанатичних збирачів автографів та портретів кінозірок, отож наступного дня на піску перед арабською фортецею Констанс Реттіген з'юрмилася величезна масовка.
Я стояв поодаль від того стовписька й спостерігав, як кілька підтоптаних матросів з рятувальної станції перли по піску переносний орган; як хтось забув приставити до нього стілець і недолуга дама-органістка з росинками поту на лобі мусила грати навстоячки й водночас сіпати головою, керуючи жалобним хором; як до натовпу злетілися на розвідку зграї чайок і, не виявивши жодної поживи, полетіли геть; як схожий на статиста священик дзявкав і скавучав, наче пудель, так що сполохані кулики поквапно розбіглися геть, а піщані краби загреблися глибше в пісок. Я стояв і скреготав зубами, насилу стримуючи чи то лють, чи то гіркий демонічний сміх, а тим часом якісь гротескові постаті, що ніби зійшли з опівнічного екрана кінотеатру містера Шейпшейда чи вилізли з-під повитого мороком помосту, одна по одній чалапали до води й кидали в хвилі прибою зів'ялі квіткові гірлянди та вінки.
"Під три чорти їх, Констанс, – подумки промовляв я, – ну припливи зараз же назад! Поклади край цьому балагану!" Та мої заклинання були марні. До берега припливли тільки оті вінки, викинуті хвилею, яка не хотіла їх приймати. Кілька чоловік пробували пожбурити їх далі в море, але вони, кляті, вперто поверталися назад. Тим часом пішов дощ. Усі заходилися гарячково шукати газет, щоб накрити голови, а рятувальники з бурчанням поперли назад орган, і невдовзі я лишився сам-один під дощем, з газетою на голові, і над очима в мене був перевернутий догори ногами заголовок:
ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ ЗІРКИ НІМОГО КІНО
Я підійшов до води й почав відкидати ногами гірлянди та вінки. Цього разу вони не поверталися назад. Роздягшись до плавок, я схопив оберемок квітів і заплив з ними якомога далі, а тоді пустив на хвилі.
Повертаючись до берега, я заплутався ногою в одному з тих вінків і мало не втопився.
– Крамлі… – прошепотів я.
І сам не знав, чи його ім'я злетіло в мене з уст як прокляття, чи як благання.
Крамлі відчинив мені двері. Обличчя його було радісно збуджене, але не від пива. Сталося щось інше.
– Гей! – гукнув детектив. – Де ви пропадаєте? А я дзвоню вам, дзвоню. Ану йдіть погляньте, що тут має цей старий.
Він метнувсь поперед мене до своєї робочої кімнати й театральним жестом показав на стіл, де лежав заввишки з палець стосик рудуватих аркушів, заповнених словами.
– Ну, ви й старий сучий син! – мовив я і аж присвиснув.
– Атож, я і є! С. С. С. Крамлі. Крамлі С. С. С. Ну як, хлопче? – Він витяг з машинки аркуш. – Хочете почитати?
– Немає потреби, – засміявся я. – Добре йде, еге?
– Рятуйся, хто може, – засміявся й Крамлі. – Греблю прорвало.
Я сів, аж порохкуючи з радості за нього.
– Коли ж це сталося?
– Дві ночі тому, чи то опівночі, чи о першій годині, чи о другій – не знаю. Я лежав тут як дурень, утупивши очі в стелю, не читав книжки, не слухав радіо, не пив пива, а надворі бурхав вітер, стрясалися дерева, і раптом, геть зненацька, в моїй голові затіпались ідеї, мов черви на гарячій плиті. Я враз підхопивсь, кинувся до столу й уже за мить клацав на машинці, клацав, як ошалілий, і все не міг спинитись, так що на світанку в мене на столі громадилася ціла гора, чи нехай кротова купа, надрукованих аркушів, а я й сміявся й плакав з радості. Ти диви, що утнув! І коли десь о шостій влігся в ліжко, то не міг заснути: все дивився на ту купу паперу й сміявся, сміявся, і так мені було хороше, наче я оце щойно провів ніч із найпершою красунею світу.
– А таки провели, – тихо мовив я.
– Дивна річ, – сказав Крамлі. – Що мене все-таки підштовхнуло? Може, вітер, що розгулявся надворі? Чи отой тип, який приходив ночами й залишав під дверима замість візитних карток жмутки водоростей? І що ж старий детектив Крамлі? Вискочив надвір, почав стріляти, кричати "Стій!"? Ні, чорт забирай! Ніякого крику, ніякої стрілянини. Він сів до машинки й зчинив такий стук-грюк, як ото буває під Новий рік чи під Усіх святих. І знаєте, що сталося далі? Не здогадуєтесь?
Я вмить увесь похолов. Ціле військо крижаних дрижаків протупотіло в мене по спині.
– Вітер ущух, – сказав я. – І вмовкли звуки ходи за дверима.
– Звідки ви знаєте? – вражено спитав Крамлі.
– І більш не стали з'являтися водорості. І той тип, хоч би хто він був, відтоді не приходив.
– Як ви здогадалися? – Крамлі аж рота роззявив.
– Здогадався. Ви, самі того не знаючи, зробили дуже слушну річ. Достоту як і я. Я зчинив лемент, і той тип одчепився й од мене. Ох боже ж ти мій…
Я розповів Крамлі про лист від "Меркурія", про те, як я, мов навіжений, гасав вулицями, горлаючи в білий світ, і що після цього під моїми дверима вже не було невеличкої нічної зливи і, певно, ніколи більш не буде.
Крамлі так і сів, наче я дав йому в руки ковадло.
– Ми оточуємо його, Елмо, – сказав я. – Поки що ми його відігнали, хоча й не мали такого наміру. Що далі він одступатиме, то більше ми про нього знатимемо. Принаймні так я гадаю. Ми знаємо вже бодай те, що він тікає від галасливих дурнів і від сміху ошалілих детективів, що гвалтують друкарські машинки о п'ятій годині ранку. Друкуйте і далі, Крамлі. Цим ви збережете себе від небезпеки.
– Марення сивої кобили, – мовив Крамлі. Але й сам засміявся.
Його веселий настрій додав мені сміливості. Я покопався в кишенях і видобув на світ отруйного листа, що змусив Гопвуда до втечі, та теплу любовну записку на ясно-жовтому папері, яка раніше принадила його на берег до будинку Констанс Реттіген.
Крамлі поморочився з тими клаптиками й клаптями і знов накинув на себе звичну тогу скептика.