– Добре хоч те, що ви людина цілісна, перодряпе. – Крамлі повів поглядом по білих гребенях хвиль, що розбивались об берег, по вервечці слідів на піску, тоді звів очі на будинок, білий, холодний і порожній серед ночі. – Ви знаєте, що означає цілісність? Сукупність чогось. Сума чисел. Результат додавання. Це не має нічого спільного з доброчесністю. І Гітлер був цілісною натурою. Нуль плюс нуль, плюс нуль буде нуль, і не більше. Телефонні дзвінки, сліди під водою, невиразні передчуття, сліпа впевненість. Усі ці постріли в пітьмі починають діяти мені на нерви. Усе, чи що?
– Ні, чорт забирай! Я маю на оці реального, живого чоловіка. Констанс його впізнала. І я теж, навіть пішов подивився на нього. З'ясуйте, де він був цієї ночі, і матимете вбивцю! А ви…
Голос мені урвався. Я мусив скинути окуляри й стерти зі скелець солону вологу, що заважала бачити.
Крамлі поплескав мене по щоці.
– Ну-ну, не треба. Звідки ви знаєте, а може, той чоловік, хто б він там не був, завів її у воду, і…
– Втопив!
– …і вони поплавали разом, погомоніли, а потім вийшли на берег за півсотні кроків звідси й вирушили до нього. І хто зна, чи не заявиться вона додому на світанку з такою собі усмішечкою на устах.
– Ні, – сказав я.
– Це руйнує всю таємничу романтичність пригоди, так?
– Ні.
Та Крамлі відчув мою непевність.
Він торкнув мене за лікоть.
– Чого ще ви мені не сказали?
– Констанс згадувала, що має неподалік на узбережжі якесь нерухоме майно.
– Ви певні, що вона не подалася туди проти ночі? Коли все, що ви кажете, правда, то хіба не могла вона з переляку знятись і гайнути звідси?
– Її лімузин на місці.
– Люди й пішки ходять, знаєте. От хоч би й ви самі. Перелякана жінка цілком могла протюпати милю на південь по кісточки у воді, отож ми з вами лишаємося ні в сих ні в тих.
Я поглянув на південь: чи не видно десь там постаті гарної жінки, що тікає берегом.
– Річ у тім, – провадив Крамлі, – що ми не маємо ніякої зачіпки до дальших дій. Порожній будинок. Грають старі платівки. Ніякої записки про самогубство. Ніяких ознак насильства. Треба чекати, поки вона вернеться. Та навіть як і не вернеться, справи ще немає, немає corpus delicti.[35] Іду в заклад на відро пива, що вона…
– Краще сходіть завтра зі мною в мебльовані кімнати над каруселлю. Коли ви побачите обличчя того дивного чоловіка…
– О боже. Це ви про отого, про кого я подумав?
Я кивнув головою.
– Про ту "кралю"? – перепитав Крамлі. – Про гомика?..
В цю мить у воді щось лунко хлюпнуло.
Ми обидва аж підскочили.
– Господи, що воно таке? – вигукнув Крамлі, вдивляючись у повите темрявою море.
Констанс повернулася, зрадів я.
Потім і собі втупився в темряву й зрештою сказав:
– Тюлені. Вони часто запливають сюди й граються.
Потім долинуло ще кілька сплесків підряд, і все помалу затихло: невидима морська звірина віддалилась у темряву ночі.
– Хай їм чорт, – мовив Крамлі.
– Проектор у вітальні крутиться, – сказав я. – Радіола й досі грає. В кухні гаряча духовка, і щось там печеться. В усіх кімнатах світло.
– Треба дещо повимикати, поки ця клята халабуда не згоріла.
Ми знов пішли по слідах Констанс Реттіген до її залитої ясним світлом фортеці.
– Погляньте, – раптом прошепотів Крамлі. Він дивився на східний обрій. – Що це там?
Над самим обрієм виднілася тоненька смужка холодного світла.
– Світанок, – відказав я. – А я думав, він ніколи вже не настане.
Вранішній вітер уже змів з піску сліди Констанс Реттіген.
А берегом до нас простував, раз по раз озираючись, містер Шейпшейд із бляшаними коробками з кінострічками під пахвами. Саме в цю хвилину десь там позаду величезні чудовиська зі сталевими зубами, звівшись із моря на поклик біржових ділків, трощили його кінотеатр.
Побачивши мене й Крамлі на терасі будинку Констанс Реттіген, Шейпшейд глипнув на наші обличчя, потім на пісок і зрештою на океан. Він зрозумів усе без слів – такі бліді були в нас обличчя.
– Вона повернеться… – знай повторював він. – Вона повернеться… Констанс нікуди звідси не піде. А то з ким же я крутитиму фільми, боже мій, з ким?.. Ні, вона повернеться, неодмінно! – З очей його потекли сльози.
Ми полишили на нього порожній будинок і поїхали назад до мого помешкання. По дорозі детектив-лейтенант Крамлі, виливши на мене гнівний потік найдобірніших епітетів, як-от: курячі мізки, тупа довбешка, бредня, лайно собаче, – навідріз відкинув мою пропозицію зганяти до тієї бісової каруселі й розпитати фельдмаршала Ервіна Роммеля чи його вбраного у трояндові пелюстки красунчика-дружка, схожого на танцівника Ніжінського.
– Хіба що через день-два. Звісно, якщо та навіжена баба не припливе назад додому. Отоді я почну ставити запитання. А поки що… Не буду ж я гребтися в кінських яблуках, щоб знайти коня.
– Ви на мене сердитесь? – спитав я.
– Сердитесь, сердитесь… Чого б я мав сердитися? Серджуся? Господи, в мене од вас голова обертом іде. Але сердитись?.. Ось вам долар, прокатаєтесь десять разів на тій каруселі з музикою.
Він висадив мене, підштовхнув до моїх дверей і з хурчанням поїхав геть.
Увійшовши в кімнату, я поглянув на Келове старе піаніно. Покривало зсунулось, відкривши його великі жовто-білі зуби.
– Не скалься, – кинув я.
Того дня по обіді сталося три події.
Дві були приємні. Третя – жахлива.
Надійшов лист із Мехіко. В ньому було фото Пег. Вона розфарбувала собі очі сумішшю коричневого й зеленого чорнила, щоб нагадати мені, якого вони кольору.
Потім принесли листівку від Кела, зі штемпелем Хіла-Бенда.
"Синку, – писав Кел, – ви там настроюєте моє піаніно? Я ранками катую людей у тутешній пивничці. В цьому містечку повно лисих. Вони й не уявляють собі, як їм пощастило, відколи я тут. Учора підстригав шерифа. Він дав мені двадцять чотири години на те, щоб забратися з містечка. Завтра зранку газую в Седейлію. Хай вам щастить. Ваш Кел".
Я перевернув листівку. На ній була фотографія місцевої дивовижі – ящірки-ядозуба з чорними й білими смугами на спині. Збоку Кел незграбно прималював себе, так що вийшло, ніби та ящірка – музичний інструмент, а він сидить і грає на його темних клавішах.
Я посміявся і вирушив берегом на північ, до помосту в Санта-Моніці, міркуючи, що сказати отому химерному чоловікові, який живе своїм подвійним життям над рипучою каруселлю.