– Ну що ж, – промовив він під шоломом, – як вам подобається найвродливіший у світі юнак, той, кого я люблю над усе?
Я залився краскою.
Він засміявся і скинув шолом.
– О боже, – мовив я, – це справді ви.
– Старий, – сказав Джон Вілкес Гопвуд. Тоді поглянув униз на своє тіло й усміхнувся. – Чи молодий. Котрий з нас вам більш до вподоби?
Я проковтнув клубок у горлі. Й примусив себе говорити якомога швидше, бо хотів дременути сходами вниз, перше ніж він устигне замкнути мене в цій кімнаті.
– Усе залежить від того, – заторохтів я, – котрий із вас останнім часом стовбичить серед ночі на пляжі перед будинком Констанс Реттіген.
Як навмисне, саме в цю мить унизу зрушила з місця карусель і заграв механічний орган. Він видавав такі звуки, які міг би видавати дракон, що заковтав десяток волинщиків з волинками й тепер силкувався вивергнути їх назад, – і в звуках тих не було ні складу, ні ладу.
Наче кіт, який хоче вигадати час, щоб зважити свій наступний рух, старий-молодий Гопвуд повернувся до мене засмаглою спиною, сподіваючись, як видно, заворожити мене цим видовищем.
Я заплющив очі від золотистого сяйва.
Це дало Гопвудові хвильку на те, щоб знайти потрібну відповідь.
– З чого це ви взяли, що я завдаватиму собі клопоту з такою старою шкапою, як Констанс Реттіген? – відказав він, сягаючи рукою до ванни й витягаючи звідти рушника, яким заходився витирати плечі та груди.
– Ви ж були її найбільшим коханням, а вона вашим. Того літа вся Америка захоплювалася цією закоханою парою, хіба ні?
Він обернувся поглянути, чи та іронія, що звучала в моєму голосі, відбилась і в мене на обличчі.
– Це вона доручила вам прийти сюди і застерегти мене?
– Можливо.
– Скільки разів ви відіжметеся на руках від підлоги? – запитав він. – А басейн шістдесят разів перепливете? А проїдете на велосипеді сорок миль за один день, не спітнівши? Яку вагу зможете підняти? Скільки душ… – (Я завважив, що він не сказав "жінок") –…вдовольните за вечір у ліжку?
– Ні одного, ні, ні, ніяку і, можливо, дві, – сказав я. – Оце така відповідь на всі ваші запитання одразу.
– Отож, – промовив Гунн Гельмут, виставляючи перед мої очі величний фасад Антіноя, цілком гідний золотистого затилля, – вам не випадає погрожувати мені, ja?[33]
Рот його був немовби прорізаний бритвою, і звідти визирали два разки гострих акулячих зубів.
– Я ходжу й ходитиму берегом, – сказав він.
Попереду – гестапо, позаду – пляжні хлопці, подумав я.
– Нічого не визнаю. Може, й був там колись уночі. – Він кивнув головою в той бік пляжу. – А може, й ні.
Його посмішкою цілком можна було перерізати вени.
Він пожбурив у мене рушником. Я зловив його.
– Чи не витрете мені спину?
Я жбурнув рушника назад. Він упав Гопвудові на голову й закрив йому обличчя. На мить Жахливий Гунн зник з очей. Лишився тільки Сонячний Аполлон, з осяйними, наче господні яблука, крижами.
З-під рушника долинув його незворушний голос:
– Розмову закінчено.
– А чи було її розпочато? – спитав я.
Тоді спустився вниз, назустріч схожій на драконячі потуги музиці механічного органа.
На рекламному щиті над входом до кінотеатру "Венеція" не було ніяких написів. І взагалі жодної літери.
Я разів п'ять повів очима по тій порожнечі, відчуваючи, як у грудях у мене щось перевертається й умирає.
Потім заходився торгати всі двері, але вони стояли замкнені; заглянув у касу – там теж нікого не було; позирнув на великі стенди, з яких ще кілька вечорів тому всміхались обличчя Баррімора, Чані й Норми Шірер. І там – анічогісінько.
Я відступив і знов повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.
– Ну, то й як вам сьогоднішня велика програма? – запитав чийсь голос позаду.
Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату,[34] школи Квазімодо й курсів д'Артаньяна та Робіна Гуда.
– Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.
– Ви ж романтична душа, правда?
– Та звісно, але ж…
– Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте в кінець помосту!
Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.
Я знайшов його в кінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.
Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з'явилося сонце.
Я налічив не менш як десяток довгих холодних сизуватих стволів, над якими плавала дрібна риба.
– Теж прощання, еге? – Шейпшейд і собі поглянув туди, куди дивився я. – Кидала одну по одній. Одну по одній. Сьогодні рано-вранці. Я прибіг, кричу: "Що це ви робите?!" А вона мені: "Хіба не бачите? – І одну по одній через поруччя та й у воду. – Вас уже зачинили, а сьогодні по обіді зачиняють і мене, то якого ж біса…" Та й одну по одній у воду.
– А вона не… – почав був я і замовк, видивляючись у воду коло помосту й далі. – Вона не…
– Чи не шубовснула й сама за ними? Ні, ні. Ще довго стояла тут зі мною й дивилася на океан. "Вони не довго там лежатимуть, – сказала потім. – Ну, може, з тиждень. Знайдуться дурні, які пірнатимуть і витягатимуть їх з води, правда ж?" Що я міг їй відповісти? Правда.
– Вона сказала щось на прощання?
Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.
– Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло – оце було останнє, що я від неї почув.
– Сподіваюся, так вона й зробить, – мовив я.
Раптом над рушницями закипіла риб'яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів не чути було.
– Добре, коли вони мовчать, еге ж? – сказав Шейпшейд.
Я кивнув головою.
– Не забудьте афіші, – нагадав мені Шейпшейд.
Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з рук. Шейпшейд підняв його й знов подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзою проходом у темному залі разом з Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.