– Генрі, впустіть мене.
– Зі мною все гаразд, ото тільки впав зі сходів, і все, мало не вбився, і все, але дайте мені побути тут замкненому. Завтра я вийду, а ви молодець, що згадали про мене.
– Що сталося, Генрі? – спитав я в замкнених дверей.
Генрі підійшов ближче. Я відчув, як він сперся на двері, наче людина, що говорить крізь загратоване віконце сповідальні.
– Він підставив мені ногу.
– Хто, Генрі?
– Він. Той сучий син підставив мені ногу.
– Він щось сказав? Ви напевне знаєте, що він справді там був?
– А як я знаю, що вгорі на сходах увімкнене світло? Я відчуваю. Тепло. Вгорі, де він стояв, було аж надто тепло. І звісно, він дихав. Я чув, як він утягує повітря й тихенько випускає його. Він нічого не сказав, коли я підійшов близько, але я чув, як билось його серце: гуп, гуп, а може, то було моє. Я подумав собі: прослизну тихенько, він і не помітить. Сліпий чоловік міркує так: якщо він у темряві, то чого б і іншим не бути? Ну, а далі ви знаєте, Бебех! – і я аж унизу коло сходів, і сам не знаю, як там опинився. Лежу й гукаю Джиммі, Сема, П'єтро, а тоді кажу собі: клятий ти дурень, їх же немає, і тебе не буде, як не покличеш кого іншого. Ну й почав гукати всіх на ім'я що було духу. Загрюкали двері, й, поки вони грюкали, він ушився. Тихенько так, наче босий, вислизнув за двері. Я тільки віддих його почув.
Я проковтнув клубок у горлі й припав до дверей.
– Який то був дух?
– Мені треба подумати, тоді скажу. А тепер Генрі пора на бокову. Добре все-таки, що я сліпий. Ото було б жах бачити, як я котився зі сходів, наче лантух чи клунок з брудною білизною. Добраніч.
– На добраніч, Генрі, – сказав я.
І відвернувся від дверей саме в ту мить, коли старий будинок, цей великий пароплав, нахилився, виписуючи потемки круту дугу на завороті річки. Мені здалося, ніби я знов опинився в кінотеатрі містера Шейпшейда о першій годині ночі і припливна хвиля підважила й струснула мостини підлоги під кріслами, тоді як на екрані й далі ковзали сріблясто-чорні тіні. Весь будинок аж здвигнувся. Та в кінотеатрі було одне, а тут зовсім інше. В цьому великому й похмурому старому будинку чорні тіні зійшли з екрана й чигали в коридорах, ховались у ванних, подеколи викручували лампочки на сходах, так що люди ставали сліпі, як Генрі, й мусили навпомацки шукати дорогу до виходу.
Те саме мусив робити і я. Та, вибравшись до сходів, нараз аж похолов. Я відчув, як попереду коливається повітря від чийогось дихання. Але то була тільки луна мого власного судомного віддиху, що відбивався від стіни й линув назад, торкаючись мого обличчя.
Бога ради, остерігав я себе подумки, не перечепися через власну ногу, йдучи вниз сходами!
Коли я вийшов з будинку Фанні, біля тротуару на мене чекав лімузин "дьюзенберг" випуску 1928 року з шофером за кермом. Грюкнули дверцята, ми рушили, і тільки на півдорозі до Венеції шофер на передньому сидінні скинув кашкета, труснув волоссям і перетворився на…
Констанс Реттіген, Допитувачку.
– Ну? – холодно запитала вона. – То Фанні стривожена чи не стривожена?
– Страшенно стривожена, але стривожив її не я.
– Не ви?
– Не я, хай вам чорт, а тепер спиніться на першому ж розі й висадіть мене к бісовій матері!
– Як на соромливого хлопчика з півночі Іллінойсу, ви надто колоритно висловлюєтесь, містере Хемінгуей.
– Гаразд, к бісу ці балачки, міс Реттіген!
Цього було досить. Я побачив, що вона трохи знітилась. Як видно, зрозуміла: ще трохи – і між нами все буде кінчено.
– Констанс, – поправила мене, вже спокійніше.
– Констанс, – повторив я за нею. – Хіба ж я винен, що люди топляться у ваннах, забагато п'ють, падають зі сходів чи їх забирає поліція? А чому ви самі не зайшли сьогодні в будинок? Ви ж давня-предавня подруга Фанні.
– Я боялася, що коли вона побачить нас разом, очі в неї геть вилізуть на лоба і ми їх потім не вправимо назад.
Вона скинула швидкість з істеричних сімдесяти миль на годину до знервованих шістдесяти двох. Але руки її так учепилися в кермо, наче то були мої плечі й вона трусила мене.
Я сказав:
– Ви б краще зовсім забрали її звідти, раз і назавжди. Вона цілий тиждень не спить, і вже це може її вбити, просто виснаження. На самому майонезі душа в тілі довго не вдержиться.
Констанс зменшила швидкість до п'ятдесяти п'яти.
– Вона дала вам доброго чосу?
– Тільки назвала мене тифозною вошею, як і ви. Схоже, я тепер для всіх мов той цап, що розносить чумних бліх. Що там діється в будинку, те діється, але призвідець цього не я. А до всього Фанні й сама вчинила якусь дурницю.
– Яку?
– Не знаю, вона мені не сказала. Одначе в чомусь себе винуватить. Може, ви з неї витягнете. Я маю таке моторошне відчуття, що Фанні сама напитала собі лиха.
– Яким чином?
Лімузин сповільнив швидкість до сорока. Констанс дивилася на мене в дзеркало заднього огляду. Я облизнув губи.
– Я можу тільки здогадуватись. Щось там у неї в холодильнику, сказала вона. Мовляв, якщо з нею щось станеться, то щоб я заглянув у холодильник. Боже, яка дурниця! Може б, ви ще повернулися туди сьогодні, сама, та подивились у той клятий холодильник, розібралися б, що там до чого і яку халепу накликала Фанні в будинок, так що тепер аж себе не тямить із жаху.
– О боже милостивий, – прошепотіла Констанс, заплющивши очі. – О свята діво Маріє…
– Констанс! – заволав я.
Бо вона, не дивлячись, проскочила на червоне світло.
На щастя, бог був з нами й звільнив нам дорогу.
Вона зупинила машину проти входу до мого помешкання, і, поки я відмикав двері, стала за мною, а тоді просунула голову всередину.
– То оце тут народжуються всі геніальні твори?
– Невеличкий клаптик Марсу на Землі.
– Це Келове піаніно? Я чула, одного разу любителі музики хотіли були його спалити. А ще колись усі Келові клієнти набилися до перукарні й зчинили страшний гвалт, показуючи свої чудернацькі зачіски.
– Кел робив своє діло як міг.
– Ви останнім часом заглядали в дзеркало?
– Він старався.
– Тільки з одного боку голови. Коли знов будете в мене, нагадайте мені. Мій тато був ще й перукарем. І мене навчив. Чому ми стоїмо на порозі? Боїтеся, щоб сусіди чогось не подумали, якщо ви… А чорт! Здається, хоч би що я сказала, щоразу влучаю в ціль. Ви справді така щира душа? Відколи мені минуло дванадцять, я не бачила жодного соромливого чоловіка.