Смерть — діло самотнє

Страница 33 из 76

Рэй Брэдбери

…то багатоквартирний будинок на розі Темпл і Фігероа так само погойдувався на хвилях мексіканського кварталу, де майже з усіх вікон випиналися завіси, люди й спідня білизна, на балконах, що виходили на подвір'я, до знемоги колотили мильну воду пральléні машини, а в темних коридорах стояв гострий дух смажених пиріжків і проперченого в'яленого м'яса.

Замкнений сам у собі, то був ніби невеличкий Елліс-Айленд,[23] ковчег, населений людьми з кільканадцяти різних країн. Суботніми вечорами на горішньому поверсі бенкетували: їли енчіладу[24] й танцювали в коридорах конгу,[25] але решту днів тижня двері здебільшого були зачинені, і люди облягалися рано, бо всі працювали в центрі міста – хто в салонах одягу, хто в дріб'язкових крамничках, дехто ще мав роботу на поодиноких незакритих воєнних підприємствах у долині, а дехто торгував дешевими прикрасами на Олівія-стріт.

Тим ковчегом ніхто не правив. Власниця будинку, місіс О'Брайєн, з'являлася в ньому як могла рідше, боячись і за гаманець, і за свою сімдесятидворічну цноту. А коли й була там господиня, то це Фанні Флоріанна, яка вміла так солодко проспівати той чи той наказ зі своєї оперної ложі другого ярусу, що навіть хлопці в більярдні напроти переставали пишатись один перед одним, наче півні, й виходили на вулицю з киями в руках, щоб помахати їй і гукнути: "Оlé!"[26]

На першому поверсі поряд із звичними чіканос[27] мешкали три китайці, а на третьому – літній японець і шість молодиків із Мехіко, що мали на всіх один костюм кольору вершкового морозива, і кожен носив його раз на тиждень увечері. Було там ще кілька португальців, нічний сторож із Гаїті, два торговці з Філіппін, а решта – ті ж таки чіканос. Ну, й місіс Гутіерес, що єдина в усьому будинку мала телефон, також мешкала на третьому поверсі.

Другий поверх – то була передусім Фанні зі своїми ста п'ятдесятьма кілограмами ваги, а крім неї – дві сестри-іспанки, обидві старі дівки, продавець ювелірних виробів з Єгипту та дві дами з Монтерея, котрі, як казали люди, за досить помірну ціну продавали своє кохання першому-ліпшому невдатному й сластолюбному більярдистові, що у п'ятницю проти ночі не гребував піднятися до них темними сходами. Як казала Фанні, кожна миша в своїй мишоловці.

Я був радий стояти перед цим будинком у вечірніх сутінках, радий слухати веселі мелодії радіо, що линули з усіх вікон, чути сміх і принюхуватись до розмаїтої суміші кухонних запахів.

Був радий увійти й зустрітися з усіма його мешканцями.

Життя деяких людей можна підсумувати так швидко, що ледь устигнуть грюкнути двері чи хтось кашлянути на темній вулиці вночі.

Визирнеш у вікно, а на вулиці ні душі. Хто там кашляв – уже й сліду нема.

Є люди, які доживають до тридцяти п'яти – сорока років, але їх ніхто не помічає, і життя їхнє скороминуще, мов полум'я свічки, таке нікчемне, що його й не видно.

У будинку та навколо нього було чимало таких невидимих чи не дуже видимих людей, що й жили там і начебто не жили.

Був там Сем, був Джіммі, був П'єтро Массінелло, і був дуже незвичайний сліпий, Генрі, чорний, мов ті коридори, якими він ходив у своїй негритянській гордині.

Усім чи майже всім їм судилося зникнути протягом кількох днів, усім у різні способи. А що вони зникали через однакові проміжки часу і кожен по-іншому, то цього ніхто не помічав. Навіть я мало не пустив повз увагу, що ховалося за їхніми несподіваними відходами.

Сем.

Сем був роботяга, що нелегально приїхав з Мексіки мити посуд по харчівнях, жебрати двадцятип'ятицентовики, купувати дешеве вино й цілими днями валятися десь у темному закутку, а потім уставати, наче мрець з домовини, й вирушати на нічний промисел: знов мити посуд, знов "стріляти" двадцятип'ятицентовики й заливатися шмурдяком, що його цей чоловік тягав із собою в пошарпаному рудому саквояжі. По-іспанському він говорив погано, по-англійському – ще гірше, бо все, що він казав, проходило крізь винний дух. Ніхто його не розумів, та й нікому не було до нього діла. Спав він у підвалі, далі від недобрих очей.

Це щодо Сема.

Джіммі теж годі було зрозуміти, але причиною цього було не вино, а те, що хтось поцупив його "кусачки". Штучні щелепи, зроблені йому безплатно, коштом муніципального управління охорони здоров'я, таємниче зникли тієї ночі, яку він мав необачність провести в десятицентовій нічліжці на Головній вулиці. Їх викрали із склянки з водою, що стояла в нього біля узголів'я. І коли він прокинувся, його широка білозуба усмішка згинула без вороття. Джіммі, із зяючою пусткою в роті, але звеселений джином, повернувся до будинку, показуючи всім свої рожеві ясна й безтурботно сміючись. Без протезів, та ще й зі своїм іммігрантським чеським акцентом, він, як і Сем, став геть недорікуватий. Спати він лягав о третій ночі, вмощуючись в одній із ванн загального користування, і щодня робив якусь роботу в будинку чи на подвір'ї, раз у раз заходячись сміхом без усякої видимої причини.

Це щодо Джіммі.

П'єтро Массінелло – то був справжній цирк в одній особі. Йому, як і решті, дозволялося в грудні переселяти свою строкату компанію собак, котів, гусей та папуг з їхнього літнього помешкання на даху до підвальної комірчини, де вони рік у рік зимували серед оглушливого гавкоту, гелготу, гвалту, що вщухав лише на короткі години сну. Часто можна було побачити, як П'єтро біжить лос-анджелеськими вулицями в супроводі своєї вірної орави: собаки вистрибували довкола нього, на кожному його плечі сиділо по папузі, позаду чалапала качка, а він ніс у руці патефон, потім примощував його десь на розі вулиці, ставив платівку "Казки Віденського лісу", і його собаки починали танцювати, заробляючи господареві хто що кине. П'єтро був малого зрісточка, носив капелюха з бубонцями, обводив свої безумно розширені невинні очі чорною тушшю, а на манжети та вилоги попришивав маленькі дзвоники. З людьми він не розмовляв – він їм співав.

На дверях його підвальної комірчини висіла табличка з написом Директор, і в тій комірчині панувала любов – любов дбайливо доглянутих, випещених і розбещених тварин до свого неймовірного хазяїна.

Це щодо П'єтро Массінелло.