Я відступив і подивився на таблички, що їх не раз бачив і не бачив біля дверей хатини.
Ворожіння на картах таро. Але літери вже вицвіли.
А нижче:
Хіромантія.
Далі, так само друкованими літерами:
Френологія.
Ще нижче:
Графологічний аналіз письма.
А трохи збоку:
Гіпноз.
Я підійшов ближче до дверей, щоб роздивитися малесеньку візитну картку, пришпилену кнопками над самою дверною ручкою.
І прочитав прізвище власника хатини:
А. Л. ШРЕНК.
А під ним – написані олівцем і вже вицвілі, хоча й не так, як "Канарки на продаж", – два слова:
Психолог-практик.
Шестикратно небезпечний чоловік.
Я наблизив вухо до дверей і прислухався.
Що почув я там, за дверима, серед ладних ось-ось завалитися, напхом напханих книжками полиць? Зігмунда Фрейда, який доводив пошепки, що пеніс – то тільки пеніс, а от добра сигара – то куриво? Гамлета, що, вмираючи, хотів забрати всіх із собою? Вірджінію Вулф, що, простершись на тій канапі, мов потопельниця Офелія, повідала свою сумну історію? Шурхіт тасованих карт таро? Ковзання пальців по черепу, який обмацують, наче диню-канталупу на базарі? Шкрябання пера по папері?
– Ану загляньмо, – мовив я сам до себе.
І знову втупився у вікно, але побачив тільки порожню канапу зі слідами багатьох тіл посередині. То було єдине ложе в кімнаті. Вночі на ньому спав А. Л. Шренк. А вдень лежали інші люди, виставляючи напоказ увесь свій підспідок, наче бите скло? Я не міг цьому повірити.
А от книжки просто-таки заворожили мене. Вони не тільки виповнювали полиці, але й, як я побачив краєм ока крізь прочинені двері, лежали навалом і у ванні. Кухні в хатині не було. А коли б і була, то й холодильник напевне ломився б від книжок, таких як "Пірі на Північному полюсі" чи "Берд – сам-один в Антарктиці". Судячи з усього, А. Л. Шренк, як і багато інших тутешніх жителів, мився в морі, а харчувався в закусочній по сусідству.
Одначе не так вражала сама та тисяча книжок, як їх назви, їх теми, як імена авторів, усі неймовірно похмурі, фатальні й жаскі.
Нагорі, майже в темряві, стояв Томас Гарді в усій своїй жалобності, поряд – томи "Занепаду й падіння Римської імперії" Гіббсона, що спиралися на страхітливого Ніцше й безнадійного Шопенгауера, і тут-таки, палітурка до палітурки, "Анатомія смутку" Бертрана, Едгар Аллен По, Мері Шеллі, Фрейд, трагедії Шекспіра (комедій я не побачив), маркіз де Сад, Томас де Квінсі, Гітлерова "Mein Kampf",[14] "Занепад Заходу" Шпенглера і таке інше.
Був там і Юджін О'Ніл. Був Оскар Уайлд, але тільки тоскна сповідь, написана у в'язниці, і жодної з його світлих казок чи веселих комедій. Пліч-о-пліч стояли "Чінгісхан" і Муссоліні. На найвищій полиці, наче на засніженій вершині, виднілися такі назви: "Самогубство як вихід", "Темна ніч Гамлета", "Шлях лемінгів до моря". На підлозі лежали "Друга світова війна", "Кракатау – вибух, почутий у цілому світі", а поруч – "Голодна Індія" і "Сходить червоне сонце".
Коли поведеш поглядом по таких книжках, та ще й подумаєш, а потім, не вірячи власним очам, глянеш іще раз, уважніше, то лишається тільки одне. Так само, як, дивлячись препогану екранізацію О'Нілової п'єси "Траур – доля Електри", де одне за одним ідуть самогубства, вбивство налазить на вбивство і кровозмішення на кровозмішення, де отруєні яблука замінив шантаж, де люди скочуються зі сходів і наступають на цвяхи, отруєні стрихніном, – ти зрештою пирхаєш, закидаєш голову назад і…
Смієшся!
– Що тут такого смішного? – промовив хтось позаду.
Я обернувся.
– Я питаю, що тут смішного?
Чоловік стояв переді мною, і його бліде обличчя було за якихось кільканадцять сантиметрів від кінчика мого носа.
Той чоловік, що спав на психоаналітичній канапі.
Той, кому належала вся ця прірва книжок.
А. Л. ШРЕНК.
– Ну? – сказав він.
– Та… ваша бібліотека! – затнувшись, відповів я.
А. Л. Шренк гнівно дивився на мене й чекав.
На щастя, я знову чхнув, і це урвало мій сміх і дало мені змогу приховати збентеження за паперовим носовиком.
– Пробачте, будь ласка, – сказав я. – Сам я маю всього чотирнадцять книжок. Не часто трапляється побачити Нью-Йоркську публічну бібліотеку, вивезену у Венецію на поміст.
Гнівні вогники в маленьких ясно-жовтих лисячих очах А. Л. Шренка згасли. Тонкі, мов дротинки, плечі розпружились. Крихітні кулачки розтислися. Моя похвала спонукала його зазирнути у власне вікно очима сторонньої людини, і він аж сам здивувався.
– Ого! – вражено пробурмотів він. – Атож, усе це мої книжки.
Я дивився згори вниз на чоловічка заввишки сантиметрів сто п'ятдесят три, а без черевиків, мабуть, і ще менше. Мені страшенно кортіло поглянути, чи не восьмисантиметрові в нього підбори, але очі мої й далі залишалися на рівні його маківки. Він навіть не помічав, що я його розглядаю, – так пишався широким асортиментом літературних монстрів, які заполонили його похмурі полиці.
– А я маю п'ять тисяч дев'ятсот десять книжок, – заявив він.
– Ви певні, що не п'ять тисяч дев'ятсот одинадцять?
І далі пильно споглядаючи свою бібліотеку, він холодно запитав:
– Чого ви смієтеся?
– Назви…
– Назви? – Він подався ближче до вікна, ніби хотів перевірити, чи не впаде в око на полицях, серед усіх тих книжок-убивць, якийсь відступник.
– Скажіть, – поцікавивсь я, – невже у вашій бібліотеці ніколи не буває літа, гарної погоди, свіжого вітру? Чи нема у вас таких веселих, радісних книжок, як Лікокові "Сонячні етюди з одного містечка", "Сонце – моя погибель", "Доброго давнього літа", "Червневий сміх"?
– Ні! – Шренк аж навшпиньки звівся, щоб це сказати, потім похопивсь і став нормально. – Ні…
– А "Хедлонг-Хол" Пікока, "Гек Фінн", "Троє в човні", "Записки Піквікського клубу"? Роберт Бенчлі? Джеймс Тербер? С. Дж. Перелмен?..
Я випалював назви та прізвища, мов із кулемета. Шренк слухав, і здавалося, він ось-ось позадкує під напором цього потоку радості. Проте не зупиняв мене.
– А "Книга оповідок про Савонаролу" чи "Жарти Джека-Патрача"? – Я замовк.
А. Л. Шренк, похмурий і холодний, мов крига, зневажливо відвернувся.
– Пробачте, – мовив я, і справді почуваючи себе ніяково. – Але, щиро кажучи, я дуже хотів би колись прийти до вас і покопатися в книжках. Якщо ви, звісно, дозволите.