— Дай, Боже, щастя! – привітався до незнайомої жінки.
— Дякую, дай, Боже, й вам!
Слуга більше нічого не казав.Зняв з дівчинки торбу і став сам розкидати зерно.Жінка здивувалась не так цьому, як тому, що більше пасувало б такому молодцю тримати борону.Але тут вона побачила, що птахи знялись і полетіли.Усі до одного."Сівач, — подумала вона. – Бігме, сівач!" І загризлась, чим йому заплатить.Хотіла вже кликати малу Орисю, аби та збігала до хати за трьома яйцями, що ними хотіла підсипати квочку, але горло їй щось здусило, не могла й слова вимовити.Та й треба було поганяти корову.
Як нивка була засіяна, і дивний чоловік, сей янгол-хоронитель, не кажучи ні слова, пішов на межу, взув чоботи й накинув чорну кирею до п"ят, молодиця здогадалась, хто це, й перехрестилась від великого зворушення.
Потім Слуга з Добромиля сів на березі Вирви просто місця, де стояла церква, покинута через нашестя злих духів.Мала провалений дах, скошені набік стіни, а всередині щось аж двигтіло, певно, бігали куниці.Довкола зеленіла свіжа молода трава.Видно, хтось косив її, бо не стриміло поміж неї торішнє бадилля.Там же й стояла обчухрана від кори смеречина, на яку накладали сіно, щоб швидше сохло.Що ж, худобині треба їсти, хоч край геть спустів, але не так, як раніше бувало.Слуга подумав, що годилося б поїхати до Лопушанки. Оленка, Миронова сестра, мала лиш одного сина і той став, як його батько, пастухом.Втім, ні сина, ні тієї доброї жінки, що дотримала слова, давно нема на світі, але є онуки й правнуки.У Лопушанці знали, що якийсь пан опікується тією родиною, тільки невідомо за які заслуги.
Коло церкви на покручених старих липах виспівували пташки, але сама вона виглядала ще понурішою в золотому весняному сяйві.Здавалось, що від того щебету й подмуху легенького вітру гойдається дзвіниця, де повісився колись старший Миронів брат.Слуга забрав із проклятої церкви ще багато літ тому образ Діви Марії, мальований добромильським майстром, дав обновити, і подарував Спасівському монастиреві. Й подумав тепер – чи варто було се робити.Варто, зітхнув він, переводячи погляд на бистру воду, що текла поверх замуленого дна, варто.Бо робити треба те, що підказує тобі серце.Мені жаль було того образу, і я його врятував.Якби взяв собі, то чуся б недобре.Нагадував би йому про Мирона-єретика.Однак, рід не пропав, і доки сей образ існує, доти бережеться рід.Звісно, це не так, але я звик помічати знаки.І безперечно знаком було те, що я вперше через багато літ , знову став сівачем, після якого птахи не видзьобують людську кривавицю, а шукають собі поживи у природі.Я не міг його витлумачити по-іншому, тільки як те, що моє місце в Добромилі. Останні роки зневірили мене; пошуки Золотої бджоли здались не вартими уваги, бо книжки я шанував більше ніж золото.Цей привабливий сам по собі метал нагадував мені, що за все у цьому світі треба платити, попереджав про людську корисливість і скарби, які марнує в землі Дракон.Та коли вони випадково потрапляють на людські очі , мало хто витримує цю мерзенну спокусу: у легкий і короткий спосіб здобути владу і славу.Не можна спокушати малих сих.І це нас об"єднує з Драконом, доки він пильнує скарби.А книжки...Вони нагадують мені про бажання стати на ноги, не залишатись вічно лежати в пилюці посеред битого шляху людського життя.Книжки мали наді мною, сином опира і відьми, незбагненну силу.Я без кінця дивувався мистецтву творення книги й цілими днями простоював за спиною переписувачів, а пізніше в друкарні Йвана Шеліги, котрий друкував книжки для пана Яна Щасного Гербурта.світ розширювався завдяки не лише торговельним шляхам, а й книжкам, кожна з яких мала власну долю й могла жити довго, як я чи Купець з Добромиля.Книги ставали ворогами і друзями, однак я помітив, що чим тісніше зближувались вони з людиною, тим щораз більше втрачали своє божественне призначення.
Тому я був розчарований і се мені боліло.Щоб знайти Золоту Бджолу, я, котрий так вперто намагався відмовити старосту добромильського від московської авантури, опинився у вирі того безславного походу, що знекровив Річ Посполиту й призвів до смерті багатьох людей. Ніколи я ще не був так далеко від Добромиля, як тоді коли намагався забрати оберіг назад, бо просив мене про це мій пан, Купець з Добомиля.Тільки шкодую, що того дня стратив час на бесіду з вельможним паном Гербуртом, котрий був залежний від свого стану і вірив, що Закон може змінити світ,саме тоді, як мій товариш і опікун Купець з Перемишля потребував помочі.Його заманили в пастку і вбили люди Дракона. Такого сильного, мудрого, відважного і вірного Перемиській землі й Королівству Галицькому.Тепер знак, на який я потратив стільки часу, не вартував нічого.Я носив його на шиї під сорочкою, однак жодної миті не вважав своїм.
Того дня єгомость Миколай умовив мене залишитись на ніч, і я дізнався від нього всі добромильські новини, і наша статечна розмова була для мене ніби бальзамом на незагоєну рану.Врешті, я зрозумів, що і в священика є своя таємна рана.Він спитав, чи переходити йому в унію, а чи триматись православної віри.Я відповів йому, що се справа політична і мені не подобається , коли християнські церкви ворогують між собою.
— Дивіться, — сказав я, — Гербурти помагали кожній церкві, мирили між собою народи, бо сказано ще Ісусом : Бог всередині тебе і довкола тебе. Усе сотворенне Богом – се Його храм і святиня.
Однак я змусив себе замовкнути, бо часи змінились, і якби єгомость їх повторив комусь, мав би велику біду.Просто перевів розмову на інше:
— Бачив я нині стару церкву.Чом би її не розібрати, а дошки попалити?
— Та казав я вже не один раз про се владиці, але той одне каже: не руш! Він ще більше боїться за мене.Я боюсь, щоб мої діточки не лишились сиротами, а він — своїх синів...
— Чого йому боятися синів?
— Кажуть, ніби ті окрадають церковну казну, поки владика постить і молиться.Ех, прийшла наша церква в упадок! Москва з ляхами свариться, а ми мусимо терпіти.
І я розповів йому, як самозванець переходив з однієї віри в іншу: від православних до соцініан, а відтак до римокатоликів, а потім знову до православної віри повернувся. Не те, що б я вважав се гріхом, ні, я до подібних речей ставився спокійно, але ненавидів політику, бо вона звела зі світу Купця з Перемишля.Та про нього хтозна чи вже хтось тут пам"ятає.