Із лаврівських ченців ніхто не залишився живий.Усіх чотирьох розстріляли у 1941 році. Список врятованих книг та образів отець Никодим вивчив напам"ять і наказав це зробити молодому хлопцеві з Хирова, що вчився колись у тамтешній гімназії, а, отже, нічого не міг переплутати:
Филип Красицький – образ Йоана Хрестителя,
Іван Миронців — образ св.Онуфрія,
Петро Онишкевич – Євангеліє рукописне 1491 року,
Семен Лозина – Ірмолой Йосифа Крейницького, 1667 року,
Стефан Страшівський – "Наука Добромильська" Яна Щасного Гербурта,
Клементій Фагараш – "Опис Лаврівського монастиря" єпископа Перемиського Антонія Винницького
Марічка Звіринська — "Граматика" Лаврентія Зизанія,
Дмитро Паска – печатка Лаврівської обителі,
Ганна Олексин – дві вервиці й "Молитовник" 1705 року,
Василько Будзиків – " Плач руської церкви",анонім, 1 611 рік
Гриць Волощак — наперстольний срібний хрест і "Покаяння", анонім, кінець шістнадцятого віку.
Розалія Ступак – " Чудо на Івановій горі у Лаврові", 1523 рік
Добро миль,1949 рік
Сніг сходив помалу, а на північному схилі гори тримався аж до початку квітня..Вітер і дощ нарешті здолали ту сіру зледенілу субстанцію , і Олексій Іванович, головний лікар Добромильської лікарні для психічно хворих, думав, чому подібні заклади завжди розміщують в ущелинах, ямах, куди сонячне світло проникає з великими зусиллями.Або в колишніх замках та монастирях, ніби для таких хворих шкода навіть будувати просторі світлі будинки в оточенні життєрадісного краєвиду.Тримав свої думки при собі; просто це була загадка, яку пробувало розгадати не одне покоління радянських лікарів.Крім нього тут був ще один лікар, геть старий. Звали його Адам Вікентійович, і своїми химерною вдачею той скидався більше на пацієнта, ніж на лікаря. Олексій Іванович , комуніст і фронтовик, боявся, що сам стане колись таким самим, день у день занурюючись у безпросвітню темряву надломленої людської психіки.Йому було прикро опинитися в такому місці, і заразом шкода старого лікаря, якого послали сюди аж зі Львова, ніби якийсь непотріб.Лікарня знаходилась у колишньому монастирі, на горі, а далі піднімались ще вищі гори. Влітку тут, напевно, було дуже гарно, але Олексій Іванович приїхав сюди пізньої осені.Тепер зима ніяк не хотіла закінчуватись., а життя в лікарні не вдавалось налагодити.Можливо, причина полягала у відсутності організаційних талантів в самого головлікаря, а, може, у спротиву хворобливих свідомостей, що чулися зле в колишньому монастирі, де свого часу, як розповідав завгосп Степан, виганяли злих духів, тобто займалися екзорцизмом. До війни Олексій Іванович працював на Волині терапевтом у поліклініці райцентру, але ж не психіатром...Та це не мало значення.Мало значення те, що він був партійним і фронтовиком, і мусив їхати на передній край, туди, де тривала війна.Найдовше війни тривають у горах. Влітку, казав той же завгосп, більшість хворих розбрідається світ за очі: хто до родичів, а хто просто на жебри, і тоді стане легше дихати, не доведеться думати, як їх прогодувати ." Як це, на жебри?" – здивувався головлікар. " А що, ви не знаєте, докторе? Свіже повітря йде хіба на користь.Або наймуться до господарів, до сіна чи до дров.Усе це вони й тут роблять, тільки задурно." Олексій Іванович не був хлопчиком, на війні надивився усякого. Пошкріб рукою потилицю й спитав: " А як дізнаються в облздраві?" " А! — махнув рукою Степан. – Випишете додому, а восени знову приймете.Ви ліпше подивіться, що у нас у пивниці лишилося. Купка бульби й трохи буряка.На селах нічого не купите, бо ніц не вродило.Люди самі пухнуть з голоду.А скоро почнуть мерти й наші пацієнти." " Я поїду до Львова., — пообіцяв Олексій Іванович.— Фронтовику не відмовлять."
Ночами було неспокійно, чулася стрілянина.Головлікар заборонив відчиняти браму після смерку, однак досі ніхто їх не турбував.Іноді Олексію Івановичу здавалося, що вночі монастир стає невидимим, а сам він опиняється десь поза реальністю, і прокинеться колись в іншому місці.Адам Віцентійович, можливо, теж почував себе тут не зовсім добре, бо рано лягав спати і вдосвіта вже ходив коридорами.Мав дуже хворобливий вигляд, тужив за кавою, до якої звик ще в довоєнні часи у Львові, і завжди просив головлікаря привезти її зі свого рідного міста.Іноді Олексію Івановичу вдавалося роздобути меленої кави впереміж з ячменем, та й то з великими труднощами. Сам він пив міцний плиточний чай.
Тут він теж змушений був лягати рано, бо електрику часто вимикали.У лікарні навіть не було радіоточки, щоб почути новини і якусь музику. А на хворих,чув він, музика добре впливає. Місця тут вистачало, монастир був величезний, але бракувало ліжок, постілі, й харчів.Дійшло до того, що прибуття нового пацієнта вганяло його в холодний піт.Де мав його покласти, чим годувати? Та й ліків не було.
Іноді вдень Олексій Іванович підіймався на дзвіницю, де не було жодного дзвону, й дивився звідти на містечко й вершини гір.У нього тепер часто немилосердно болів шлунок, і він мусив пити лише ріденький чай з сухарями, а під очима з"явились темні кола.Але лягти на обстеження не міг, бо лишати лікарню на дивакуватого старого психіатра не наважувався.Той міг щось вчудити і втратити роботу.Куди би він подівся? Олексій Іванович мусив про нього дбати, щоб не опинився на вулиці.
Та найбільше муляло головлікаря, що насправді все йому було байдуже.Терпів свій власний біль мовчки, і ніяк не міг зрозуміти, чому людина божеволіє , й чому її так неможливо вивести з цього стану. Мав один підручник з психіатрії, а в Адама Віцентійовича була ціла купа літератури, правда, німецькою мовою, яку він тримав у своїй кімнаті під ліжком.Він часто цитував Фрейда і принижував методи передової радянської медицини. Його легко було позбутися, але саме тому, що легко, Олексій Іванович нікому не прохопився словом, бо одразу ж по старого приїхали б енкаведисти, яких він, як колишній фронтовик, зневажав.Посадити в тюрму старого лише через якогось Зигмунда Фрейда, котрий давно помер, яке безглуздя!
У світі було стільки абсурду, що більшість пацієнтів цього закладу видавались цілком нормальними людьми, тільки дуже самотніми.Вони не тримались купи: їх не об"єднувала жодна ідея чи мета, і дехто був просто щасливий за цими грубими мурами.А з іншого боку цих стін залишалось чимало людей, котрі воліли би жити тут.Однак, ні ті, ні ті інші