Я вийняв сопілку й заграв тієї співанки, якої вколисував себе на оборозі. Може, смерті заснуть. Але більше, аби перебити ті нелюдські тужливі звуки. Я ще не скінчив грати, як вже сон склепив мені повіки.І разом зі мною поснули жаль, туга, страх і заздрість.Вони самі по собі, і я — сам Я спав у землі як в могилі й прокинувся від лютого голоду.Пішов до виходу і побачив світло, що пробивалось крізь дошки.Дякувати Богу, настав день.Я почав стукати, далі кричати, але ніхто не йшов. Дошки я не міг відірвати. Дивно, що виходу ніхто не пильнував. Певно, думали, що я не вернуся живим.Кругом панувала тиша.Не чути було цюкання сокир, криків мулярів.Я кричав, доки не захрип. Церква ще не мала даху, тому я бачив крізь дошки синє весняне небо, нерухоме, бо на ньому не видно було жодної хмаринки.
Раптом я почув стукіт кінських копит.Хтось в"їжджав до монастиря.Чи не князь Лев Данилович, почувши про напасть, вирішив прогнати нечисту силу освяченою зброєю, як Юрій-змієборець? То виявились люди із Замку, котрі запримітили щось дивне і нічого не знали про затію ченців, у якій я, вбогий служка, мав зіграти головну роль.Я щосили закричав.
— Дякувати Богу, тут хтось є!— почув я радісний голос стражника.
Що ж виявилось? Стражники помітили з гори, що вже два дні монастир не подає жодних ознак життя. Не курився дим, не видно було людей. Коли вони приїхали сьогодні в полудень, ченці спали у келіях, муляри на сіні, худоба в стайні, бджоли у вуликах.
-Гей, хлопче, хто тебе тут закрив? — дивувалися княжі вої, відідравши важкі дубові дошки.
Я мружив очі від світла, посміхався.У хроніці монастиря було записано, ніби злий дух приспав ченців на два дні, але ніхто не знав, що те зробив дев"ятилітній отрок без жодного злого наміру.Спершу мені не повірили, що все скінчилося, і я , махнувши рукою, подибав на закляклих ногах на кухню, де з"їв усе, що тільки знайшлося. А потім запхався в куток, за піч , щоб мене ніхто не чіпав. Добре обміркувавши ситуацію, я вислизнув непоміченим поза дровітню.Спершу я хотів побачити Ворожбита, та на місці його хижки чорніло згарище і попіл ще був теплий. Я не хотів йти слідом за ним, хоча й не знав, у який бік він пішов. Добре, якщо той клятий опир щезне назавжди з мого життя. Я не хотів вертатись до монастиря, де загинули страшною смертю четверо копачів з Бусовиськ, пішовши до пекла на вічні муки.У світ, куди йшли всі подорожні, мені було ще зарано, хоча у ньому був Добромиль, єдине місце, де я міг би кимось стати.Я все ще належав Купцеві з Добромиля, бо він лише позичив мене, хай на вічне віддавання, і кості його лежали в Добромилі, а голова на дні великої ріки.Він був і там, і тут.
А в моїй голові, яка міцно сиділа на шиї, хоч схилена до землі, застрягла мелодія, що я чув тієї незабутньої ночі, під землею, майже в могилі.Мені хотілось втекти з нею, якнайдалі, щоб ніхто не видобув її з мене.Із легким жалем обернувся я на Замкову гору, залиту сонячним світлом, і пішов дорогою, готовий будь-якої миті пірнути в лози.
— То ви так і не бачили князя? – спитав Олексій Іванович.
Слуга з Добромиля посміхнувся:
— Побачив десь за півгодини. Побачив і остовпів, як ворона, приваблена блиском, коли мені назустріч виринули коні з пишними лицарями.Смарагдові,малинові, блакитні барви ударили по очах і я затулив їх рукавом, щоб не осліпнути.Таких яскравих і веселих барв в одежі я ніколи не бачив, тільки на Купці.Тому Добромиль уявлявся мені пишним, яскравим, і сяючим..Та й Замок притягував мене барвами влади і свободи, що аж співали.Моя колискова була ніжнорожева. Пісня смерті, що я взяв з собою, була кольору глини, жовто коричнева, але десь була ще й інша музика, до я кої я тягнувся – тріумфуюча мелодія життя, що вміщувала всі барви світу..У носі засвербіло від гострого звіриного духу, й у тому буйстві густих насичених кольорів я побачив двох великих істот , схожих на рись, білих з плямочками на короткому хутрі.Були вони стрункі з маленькими голівками.Це все нагадувало марево, яке пройде крізь мене, але звірі натягнули повідки, і від них віяло жаром нетерпіння. І від пишно виряджених бояр теж йшов дух заморських пахощів і доброго вина. Я одразу впізнав князя. Він виглядав дуже поважно: пишна, сивувата борода й масивне тіло.І він був у центрі всього.
— Ти хто ? – спитав він різко, як чоловік, що звик наказувати.
І я відповів:
— Слуга з Добромиля.
— Хто ж твій пан?
— Купець з Добромиля.
Князь одразу спохмурнів.Рішучість і погорда старшого у нього змінилась розгубленістю.Це тривало лише мить, а далі він опанував себе, нахилився до мене й прошепотів:
— Слухай, якщо відповіси мені на два питання правдиво, може, я чимось тобі зараджу.Добре?
Я кивнув, а потім згадав, що треба виказати поштивість князю, і вклонився.
— Перше питання: як здоров"я твого господаря?
— Він не жиє, князю.
— І питання друге: ти хрещений?
— Так, князю, хрещений.! – і я перехрестився.
— Добре.Ти не збрехав.Поїдеш зі мною до замку?
— Поїду
Князь махнув рукою і молодий слуга , що їхав позаду, миттю опинився коло нього з тими чудовими звірятами й спустив їх з повідка.Вони підбігли до мене й почали обнюхувати. Кажуть, що хижим звірям не можна дивитись у очі.Та я завжди робив навпаки і вони дуже швидко прихилялись до мене. Наші погляди проникали дуже глибоко й ми начебто ставали братами, бо від того контакту одразу з"являлась довіра.Ті прекрасні істоти звались пардусами, тепер кажуть, гепарди, і з ними князі ходили на полювання, бо пардуси дуже швидко бігають.Привозили гепардів із далеких країв і дуже за них дбали.Подивившись одне одному в очі, ми вже пізнали одне одного.У бурштинових очах пардусів я прочитав несамовиту потребу в русі, а вони у моїх— захоплення їхньою красою і силою. вони одночасно притулились до мене, майже сягаючи мого плеча, і вигнули спини, щоб я їх погладив.Під моєю рукою напруження в їхніх м"язах ослабло.
— Нечувано! – загомоніли довкола княжі люди і з острахом відступили на крок.
— Ці звірі, — мовив князь, — дуже добре знають людей, і їх не можна надурити..Тих, хто їх боїться, вони зневажають.
У очах його прозирала цікавість, змішана з подивом. Що ж він скаже, коли дізнається, що я приспав цілий монастир? Як бачите, я теж колись був марнославний.