— Чого стоїте, діти? – спитав він. – Не бійтесь, я вас не з"їм!
Хлопця образило це звертання.Він аж прикусив губу. А я ні, бо то була правда. Ми вклонились і пішли до хати. Ворона шугнула поперед нас і коли ми увійшли, вже вмощувалася на печі.Молодець спершу обережно поклав на лаву торбу, а потім уже сів, поклавши на свою ношу руку.Видно, віз там щось дуже коштовне.
— То як тебе звати, синку? – спитав мене ворожбит, бо,либонь, знав мого попутника.
— Позичений, а від цієї весни – Позичений Сівач.
Старий зайшовся від сміху:
— Отак і охрестили тебе?
— Я не пам"ятаю, чи мене хрестили.
— Ну, звісно, не пам"ятаєш, пуцьверінку!
Старий помовчав, не звертаючи жодної уваги на мого провожатого, котрий у своїй чорній одежі з каптуром нагадував ворону, а тоді спитав прямо:
— А що ти вмієш?
— Сіяти, — бовкнув я першим ділом і похвалився: Після мене птахи із землі зерно не вибирають.
Я подивився трохи з острахом на ворону, ану ж це їй не сподобається.
— А хмари вмієш розганяти?
Я здивувався:
— Чим?
— Словом, небоже, словом! Щоб дощу не було чи граду.Умієш?
— Ні.
— А я вмію, хоч не рожденний, а роблений опир.
І ворожбит начебто втратив до мене цікавість.Обернувся до молодця:
— Ну, що скажеш?
— Мій пан велів його привезти до тебе.
— Нащо мені сей хлопець? Чим я буду його годувати? Та й підросте, заберуть від мене. Якби він був калікою, то послав би його на жебри.
— Ну, се не важко ! – вищирив зуби, як кінь, бісів слуга.— Я вам можу зробити з нього каліку.
Я весь похолов.За що він мене так ненавидить?
— Ти що, дурню, не знаєш наших законів? – розсердився не на жарт ворожбит. – Щось ти приховуєш...Ану , дивись мені в очі! Як звешся, бо я забув?
— Лука.
— Кілько літ маєш?
— Сімнадцять.
— Твій пан зробив тебе опирем силою, чи ти сам схотів?
— Сам.
— А давно?
— Позавчора.
Тут хлопець гримнувся на коліна і сльози градом покотилися з його очей:
— Благаю вас, поможіть! Порятуйте його!
— О, плаче! Який з тебе опир? Хіба опирі плачуть? Давай сюди торбу, я сам спитаю твого господаря, що сталось.Хіба не казав я йому, що опиреві статки ні до чого? У мене, бач, нічого нема...
Лука вийняв з торби ще одну, з полотна, спід якої був вимащений чимось іржавим.Далі спідлоба зиркнув на мене:
— Нехай він вийде!
— Хочеш вийти? – спитав мене ворожбит.
— Ні.
— Се мені подобається!
Хлопець тремтячими руками витяг з торби щось кругле, завинене в червону шмату, й поставив цей предмет на столі.Я вже здогадався по запаху, чого слід чекати, однак не думав, що відрізана людська голова виглядає так гидко.Я аж зажмурився.
— Вуйку! – сказав Лука благально. – зробіть щось!
— Що?
— Не знаю.Але мій пан не повинен вмерти!
"Та він уже вмер! – здивувався я і в голові у мене застукали мовби молоточки: Се ж він, Купець з Добромиля!"
— А де його тіло?
— Згоріло.Та я найду вам тіло!
— Тю, дурний! – сплюнув ворожбит. – Та ж сам кажеш, що згоріло!
— —Я знайду свіже, тепле! І ви приставите до нього голову.
— — Се він тебе просив?
— — Ні, він казав привезти вам оцього. Позиченого....Можете самого його спитати...
Я знову зажмурився, подумавши, що це мені сниться.
— —Слухай, ти! – почув я голос старого, що звертався ніби до глухого. – Пощо ти мені послав убійника?
— — Ні, вуйку, я не убійник!
— — Я не тебе питаю, смаркачу!
Озвався чужий голос:
— Як постелиш, так і виспишся, дорогенький! Се — твоя погибель.Я хотів лиш, щоб ви подивились один одному в очі.Ти й так уже зажився на світі, а за вчинені мені збитки маєш оцю розплату!
— От і добре! – ляснув себе руками по стегнах ворожбит. – Хоч раз правду сказав! Може скажеш мені, чи є життя поза гробом? Се мене більше цікавить.
— Є, та не для нас.Шкода, що я не нажився...
— Мало триста літ?
— Мало,ой, мало...
— Ти все був захланний.Я міг би тобі пришити жіноче тіло.Тутка, в Бусовиськах вмерла учора одна молодиця, що я до неї ходив ...Файна молодиця!
— Не смій! – вереснула голова. – Забери з хати ворону, бо ще очі мені виклює!
— Вона вільна птиця: що хоче, то робить. Я б пошукав тобі тіло до твоєї дурної голови, якби ти не зробив опирем свого слугу.Тобі не вільно було того робити.Ти порушив Закон.Того хлопця мали вбити через десять літ татари, як заручника, а тепер волинські віддадуть сей край ляхам, бо вигубили усіх достойних галицьких та перемиських мужів.І ти їм у цьому помагав задля розкошів і соляних копалень.Якщо сей отрок — моя смерть, то вона буде легкою.А ти не матимеш ніколи життя позагробового!
— Він сам хотів стати опирем! Ти що, не чув? Розбишаки напали, а той дурень не здогадався прихопити ще й тіло.Що ж буде тепер зі мною!
— Зараз увидиш!
Ворожбит вхопив голову мерця за чуприну й вибіг з нею із хати.У першу мить Лука розгубився, а потім закричав й кинувся навздогін Я за ним..Не знаю, як це вдалося зробити, але ворожбит був уже на вершку високого пагорба, наче перенісся туди у повітрі.Я бачив, як він розмахнувся і кинув голову в ріку. Лука дико заверещав і чимдуж побіг туди.Та раптом усе вкрив густий жовтий туман.Може, то мені привиділось, може, було насправді, але після того, як побачив, що відрізана людська голова говорить, то вже нічому не дивувався.Я сів на ганку.На плече мені сіла ворона і почала перебирати дзьобом волосся, дарма, що я був Сівачем.
Із туману з"явилась голова ворожбита, а далі виплив він сам.Я чекав, що так само з"явиться Лука, та кінський тупіт, що віддалявся за завісою туману, сказав мені, куди дівся ворог не ворог, але й не приятель.
Старий став наді мною і я мимоволі втягнув голову в плечі.Він видався мені велетнем.
— То що я маю з тобою робити? Взяти до себе за учня? Ні, у мене є син на селі, і йому я передам усе, що знаю. Мусиш шукати свою долю сам.
Еге ж, якби я знав, що мені робити! Був я голодний,змерз, і всі мої надії, що я житиму колись в Добромилі, розвіялись.А вертатись до господарів після того, як Лука спалив оборіг, а, можливо, і їхню хату, я не міг.Я зачаїв подих, бо мені стало по справжньому страшно в отому непрозорому світі, засланому жовтим туманом, де миготіли дрібні золоті іскорки.Хтозна, де шукати ту Долю і як я її впізнаю.
— Добре, — почухав потилицю ворожбит, — я чоловік бідний, тому продам тебе, або, як ти кажеш, позичу на вічне віддавання.Ходімо зо мною!