Слово за тобою, Сталіне!

Страница 76 из 89

Винниченко Владимир

І Маруся вдарила підбором об підбор черевика й глянула на Сергія Петровича з цікавістю: як він поставиться до такого вибрику її організму? Сергій Петрович сів по другий бік столу, потарабанив пальцями по скатертині, простягнув їх до цукерниці й зараз же відвів від неї.

— Так, — бовкнув він. — І рішуче Олоферн вимагає?

— Ні, ще не рішуче, але, розуміється, буде вимагати рішуче.

— Так, — знову роздумливо пробурмотів Сергій Петрович. — Що ж ти хочеш робити?..

— Не знаю. Я прийшла з тобою порадитись. Ти режисер. Я думаю, що я скажу правду. Я заявлю йому, що я його не кохаю і не хочу бути) ні його коханкою, ні жінкою. Здається, це цілком законна причина? Не кохаю та й годі. Ну що ти його зробиш?

— Гм, "законна причина", — заклопотано потер лоба дядьо Сергій. — Розуміється, законнішої причини трудно знайти. І в нещасних буржуазних країнах цього цілком досить, щоб не ковтати ганчірки. Але ми живемо в сталінському соціалізмі, і тут закони зовсім інші... Гм! Давай аналізувати, що може вийти з твого протизаконного бунту. Ти заявиш Андросову, що ти не хочеш бути його жінкою. Добре. А він тебе спитає: А для чого ж ти кокетувала зо мною? для чого подавала надії? Значить, ти мене дурила? Значить, ти чогось іншого хотіла?

— Він мені тоді подобався! — скрикнула Маруся.

— А тепер розподобався? А чого? А через що? Через те, може, що я — аґент МГВ? Ага, тобі огидна моя прекрасна героїчна, сутосталінська інституція? Значить, тобі огидний Сталін? Прекрасно, висновки з цього відомі. І тоді і ти, і ми всі, твої родичі, які виховали тебе в таких злочинних почуттях до великого вождя, будемо мати всі належні наслідки.

— Але що ж я маю робити, що?

Сергій Петрович прижмурившись подивився в стелю, немов розбирав на ній потрібну відповідь, і знову потарабанив пальцями по столі.Нарешті глянув на Марусю.

— Знаєш що: скажи йому, що ти сумніваєшся, що ти не певна в ньому. Не ти, мовляв, не кохаєш його (це, Боже борони, сказати!), а він тебе; він, мовляв, такий прекрасний, такий чудесний, він так подобається всім жінкам, а ти така простенька дівчина...

— Вона краща за всіх дівчат! — закричав Івасик. .... — ти не можеш вірити, що він серйозно покохав тебе. І ти просиш його дати тобі час подумати, перевірити його і себе. Ти, мовляв, на канікули виїдеш кудись, а потім видно буде. Це його не образить, не зачепить його амбіції, не викличе підозріння. А тим часом приїде твій батько, і ми всі разом порадимось, як найкраще для всіх звільнити тебе від твоєї ролі Юдити. Згода, Марусинко?

— Згода! — крикнув Івашко. — Кажи, Марусю: згода! А ми його — потім "ліквідуємо".

— А ти мовчи там, — роблено-сердито обізвався до нього батько.

— І, значить, я його мушу тільки один раз побачити? — неймовірно спитала Маруся.

— Тільки один раз, а потім нехай твій батько, член Верховної Ради, нагулявшись на Україні, звільняє свою дочку від ковтання ганчірки.

Маруся схопилась на ноги, обняла дядя Мишку за голову й гаряче поцілувала йото.

— Згода! — крикнула вона. — А тепер побіжу додому. Бо мама, мабуть, знову хвилюється. Від тата чогось не було чергової листівки. Я їй дала стару. Вона не помітила, але тепер треба іншу давати... Добре! Так я зараз же, як побачусь останній раз з Олоферном, прибіжу до вас. До побачення, Івасику! Спасибі, дядю!

І вона, як вирвавшись на волю, вибігла з кімнати.

Розділ 19

Коли крізь віконечко почало сіятись у льох сіророжє-ве світло й зачувся надворі та в коридорі підвалу рух, пацюки потроху стали зникати. Але немов би через це спрага зродилась така пекуча, що Степан Петрович, не зважаючи на гострий біль у грудях та животі від найменшого руху, підвівся й почав лизати мокру землю там, де його обливали, шматки пляшок, залізні скобки дверей, вогкість стін. Та від того жодного заспокоєння не було, тільки в тілі від болю чи чогось іншого з'явилось дрібне-дрібне тремтіння. У вовчку кілька разів з'являлось обличчя, але Степан Петрович уже не пробував прохати води. Упавши на стару, смердючу купу гною під стіною, увесь закривавлений, брудний, мокрий, він лежав з заплющеними, запухлими очима й жагуче ждав сну, забуття, зникнення...

Нарешті знову заклацав ключ у дверях, загомоніли голоси в коридорі, і до льоху ввійшли вчорашні "народні судді". Емведисти так само хапливо внесли стіл, стільці, шнур. "Шпигун" лежав і не рухався. До нього підійшов один із солдатів, пацнув його в бік ногою і крикнув:

— Встать! Не бачиш, що суд прийшов?

Степан Петрович зробив зо стогоном зусилля, оперся на одну руку й хотів підвестися, але впав назад головою на солому.

— Піднять і підвести його сюди! — суворо наказав голова радгоспу.

Емведисти кинулись до "диверсанта", вхопили його під руки, підняли в повітря і піднесли до столу.

— Посадіть на стілець! — крикнув галова. Емведити, як мішок з піском, спустили на стілець "ворота народу". І при світлі непогашеної лямпочки та сіро рожевого ранку, що з жахом зазирав у віконечко, посаджена на стілець постать була така моторошна, що навіть емведисти старались не дивитись на неї. Вона ледве кліпала запухлими, наче синюватою рідиною налитими, очима, зігнуто хиталась з боку на бік і чудно тремтіла. Чи вона чула щонебудь, чи розуміла щоне-будь, не можна було бачити.

— Ну, надумався за ніч? — голосно, як до глухого, крикнув голова.

Постать поворушила губами, лизнула їх язиком і нічого не сказала.

— Ну, кажи! Признавайся. Ти — американський аґент? Правда? Кажу: признавайся, а то живим звідси не вийдеш. Кажи: хто ти!

Степан Петрович дрібно-дрібно тремтів і не відповідав. Думати йому було надзвичайно важко, але, розуміється, вони його вб'ють, коли він не "признається", це вже видно було з усього. І раптом він аж скинувся від одної думки, що звідкись виринула в мозку.

— Добре, я признаюсь. Але дайте води.

— Признаєшся. Правда? — грізно й неймовірно скрикнув голова.

— Признаюсь.

— Дайте йому води! Ціле відро! Але гляди: якщо ти дуриш, замучу!

— Признаюсь... — крикнув Степан Петрович і жадно витягнув страшну свою голову до емведиста, що ніс із коридору вже заздалегідь приготоване для відливання відро води. Припавши товстими губами до піднесеного йому до рота відра, він почав пити з таким тремтінням, цоканням зубів об залізо і звуками ковтання, що всі мимоволі заціпеніли й невідривно стежили за ним. Він кілька разів передихав і знову прилипав до води. Нарешті остаточно одхилився, витер рукавом мокре підборіддя й уста і, немов би трохи оживши, глянув на "суддів". Вони мовчки, але й загрозливо ждали. Степан зробив зусилля, розкрив уста, щоб сказати щось, стулив їх і нарешті рвучко викинув із них: