— Ну, хай, то що?
— То те, що, коли б це було можливе, то Сталіна давно не було б на світі. Адже до нього зле почуття повинні мати на тому світі мільйони замучених ним людей. Мільйони, Євгене! Невже ж ні один дух із тих мільйонів не схотів помучити Сталіна? Ну, а той самий Марко, що він робить? Чого на тебе напада, а не на того, хто більше винний за всі його муки і смерть? А інші духи-месники, чого вони не мучать його?
— А ти звідки знаєш, що вони його не мучать? — з понурим викликом і образою за духів аж скинувся Євген.
— Звідти, що Сталін живе і мучить далі мільйони майбутніх духів. І за вухом йому не сверблять ніякі Марки та боги... Ну, добре, голубчику, в чому ж, власне, річ, чим я можу помогти тобі?
Отець Євген похилив голову, чудно затих, мабуть, знову забув, про що говорилось, і безсило поворушив пальцями.
— Нема спасіння... — немов би до себе бурмотів він. — Нема. І так нема, і так нема. Як одмовлюсь порушувати тайну сповіді, "вони" арештують, почнуть мучити, допитувати: чого, мовляв, одмовляюсь. Буду порушувати, Марко буде нагадувати. Я це вже бачу. Життя собі одібрати? І на тому світі відповідь давати? Та й на цьому всіх вас на допит наражати? Що ж робити? Га?
І він з таким щирим, глибоким, безвихідним стражданням подивився на Сергія, що той схопився на ноги й почав ходити по хаті взад і вперед.
— Насамперед, ти приймеш добру дозу вероналю, — раптом злісно крикнув він, зупинившись коло самого Євгена. — Чуєш? Ти повинен глибоко заснути. Твоя дурна підсвідомість виробила вже в тобі звичку мати один сон, якого ти боїшся. Ця ідіотка раз-у-раз робить те. чого наша свідомість боїться. Потім ти повинен піти до якогось вищого духовного стану й висповідатись у нього. Розказати йому все і попрохати відпущення тобі твого гріха. Коли ти в це віриш, то це буде прекрасна сугестія для твоєї дурепи-тдсвідомості. Що скаже тобі твій вищий навчитель, те й роби, переклади на нього свій гріх, — він старший, хай одповідає перед Богом. Розумієш?
Заросле іржавою бородою лице о. Євгена уважно дивилось угору до брата, і нижня товста губа забуто од-висла.
Розумієш, питаю? — наполегливо повторив Сергій.
— Розумію... — крикнув Євген і прокашлявся. І, здається, в очах промиготіло якесь полегшення чи надія. — А як же з сповідями? — спитав він.
— Аз сповідями так: бреши "їм". Кажи, що була така то така сповідь, але адреси не взяв, а на ймення так чи так. Як "вони" можуть перевірити? Бреши! Борись, захищайся. А є в тебе ті капсульки, які я колись тобі дав, що їх на випадок нового арешту треба дати Соні й самому прийняти?
— Та капсульки є... — нерішуче сказав Євген і потупив очі.
— Але що? Нема духу розкусити в роті, як арештують? Ех, ти! Волієш, щоб мучили знову, як тоді? І тебе, і жінку, і дітей? Капсулька, голубе, вірний друг, вона захистить од тортур. А від смерти, коли "вони" ще раз арештують, уже ніякі сили ні земні, ні небесні не врятують. Так краще ж без мук, без тортур перейти до Марка. Та, може, там і помиримось з ним? Га? Ех, Єз-генчику любий, не треба брати так трагічно ці наші совєтеькі, такі буденні, штучки: тортури, отрути, розстріли. Це — все скороминуще. Коли є так званий "той світ", то на ньому цього всього напевно не буде, запевняю тебе. Отже роби так, як я кажу, і не клопочись за потойбічні рахунки. Ми з тобою явимось туди не боржниками, не прохачами, а вимагачами. "Дайош рай со-вєтським мученикам!" І зразу нас у найкращі обителі розсадять.
І Сергій для перекональности обняв Євгена за плечі й ніжно потрусив ним. Євген глибоко зідхнув, погладив бороду, подумав і, підводячись, промовив:
— Ну, буду йти. Там десь моя бідна Соня вже хвилюється, що зник. А в тебе вероналю часом немає?
— Здається, є. Почекай!
Сергій швиденько кинувся до столика біля ліжка й почав шукати в шухлядці.
— На твоє щастя, є! — скрикнув він і приніс біленьку круглу облаточку.
Отець Євген узяв її й обережно поклав собі в портфель. Потім мовчки постояв, дивлячись у підлогу, і нарешті сказав:
— Так, значить, не одмовлятись од сповідей?
— Не відмовлятись! — рішуче відповів Сергій. — Оце тобі моє слово, слово старшого брата. Хочеш — слухай, хочеш — не слухай. Але пам'ятай, Євгене, коли ти від страху чи від чого іншого донесеш на мене, я буду захищатись і проти тебе. Чуєш? І будь певен, що мій самозахист закопає тебе глибше, ніж твій напад на мене.
Отець Євген аж скинувся від обурення.
— Та що ти кажеш?? Щоб ми, брати...
— Е, голубе, в нашому радянському... раю навіть брат брата повинен стерегтися. Та що нам про це говорити, згадаймо Марка. Ну, так, одне слово, капсульку напоготові.
Отець Євген мовчки— простягнув руку Сергієві, і очі його не дивились у очі братові, а нижня губа одвисла ще більше. Сергій Петрович пильно вдивився в нього, потиснув його руку й провів до дверей. Коли брат вийшов, він заклопотано закрутив голово: "Не прийме капсульки, не вистачить у бідолахи сили волі."
У кімнату ввійшла Маруся й Івасик. Маруся, привітавшись з дядьом, зараз же звернулась до нього:
— Дядю! Велика артистка прийшла тобі сказати, що її роля скінчилась!
І після цього, сівши на стілець, незалежно виставила наперед свої маленькі голі ніжки в жовтих черевичках з бантиками. А в тоненьких, подібних до ком, куточках повернених догори уст заграла смішлива посмішечка.
— Яка роля? — здивовано підняв свої мишачі брівки дядьо Сергій, хоча вже знав, про яку саме ролю йшла мова.
— Роля Юдити, — байдуже подивилася угору Маруся. — Артистці нема чого більше робити. їй було доручено жувати при Олоферні ганчірку. Вона артистично, геніяльно жувала. Тепер немов би треба ковтнути ту ганчірку. Але вона не має на це таланту. Для цього треба мати, очевидно, спеціяльний, від Бога даний, талант. Правда, Івасику?
Івасик засміявся і, лягаючи на край свого ліжка, крикнув:
— Правда!
Сергій Петрович пильно придивився до Марусі, поторгав свою гостреньку борідку, немов пробуючи, чи вона міцно тримається, і спокійно сказав:
— Ну добре. А тепер розкажи мені своїми словами в чому річ.
— Річ у тому, що ... Я можу говорити все при Івасику? !
— Можеш.
— Добре. Отже річ у тому, що мій "чужинець" Оло-ферн уже починає вимагати, щоб я стала його коханкою або жінкою. А це вже ковтання ганчірки, і тут мій організм не приймає цього подвигу. Він при самій думці про це має морську хворобу і викине її, хоч ви його ріжте. От і все.