— О, ні! — з жахом покрутила головою Маруся.
— Ну, так бережись. Ні за що не згоджуйся, — пропадеш навіки. Ой, уже одинадцята година, запізнились на лекцію. Біжімо!
І кирпата Фенька кинулась бігти, тягнучи за собою Марусю. Маруся теж бігла, але очі в неї були застиглі, повні страху й одчаю.
І коли вони сиділи на лекції, цей вираз не зникав із них. Навпаки, що далі, то немов би згущувався в душі, як туман восени. І тепер, дивлячись на обличчя авди-торії, вона з жахом думала: невже всі вони — сексоти? А чому б ні? Чому Бєлуґіну не взяти в с і х на службу Сталіну, чому тільки її, Марусю, та ще кількох? Коли можна купити чи налякати п'ять, десять, то чому не можна тисячі й мільйони?
І при слові "мільйони" Марусі стало моторошно. Отже, в такому разі, всі-всі сексоти в СРСР?! Всі доносять на всіх, усі за всіма шпигують, продають, тримають у такому жаху, як оце в неї? І так само, як вона, вони не кричать, не деруть на собі обличчя з сорому й огиди? Ось вони так само, як вона, слухають лекції, учаться, їдять, п'ють, посміхаються, навіть кохаються. І невже отой професор теж? А чому ж ні? А коли так, то й усі академіки, письменники, міністри, політбюри-сти? І її тато, і мама, і дядьки Сергій та Євген? Ні, це — неможлива, це — нестерпний жах! Боятись навіть матері, батька, брата? Але ж тоді у всіх повинна бути страшна самотність на світі! Тоді всі, всі що тут і там, за цією авдиторією, всі мільйони самотні-самотні?
Марусі стало так нестерпно, що вона схопилась і поспішно через ноги слухачів пішла з авдиторії, не звертаючи уваги на штовхани їй у спину обурених товаришів.
Вибігши на вулицю, вона стала під стіною, немов когось чекаючи, і почала думати: Що ж робити? Як же жити тепер далі? Кому можна довіритись? А як Бєлуґін якимсь диявольським способом справді вміє довідуватись, дізнається про її "зраду"? Що тоді? "Ліквідує" і її, і маму, і тата як ворогів народу?
І раптом вона з жахом і з цілковитою певністю подумала:
"Фенька — термітка! І я пропала. Сексоти там, в авдиторїї бачили мене з нею і донесуть. І коли Феньку забере "чорний ворон", то з нею і мене."
І тут же з другого боку мозку вистрибнула з іншим жахом інша думка:
"А що як Фенька — сексотка? Що як вона оцими своїми анекдотами провокує на вияв себе термітів? Бо чого ж її не арештовують, чого вона так сміливо розповідає ті анекдоти? Чого деякі слухачі зараз же тікають, як вона починає розповідати? А може, зовсім не того, що вони "порядні сексоти", а що вони — терміти? Хто може сказати? Господи, хто ж може сказати? Кому довіритись? Мамі? Але ж вона на смерть перелякається, захворіє. Ах, Боже, а тата немає, він сказав би, він усе знає. Леонід? Ах, він — безумний егоїст. А його Нінка й так труситься за нього, за себе, за дітей. Подруги? Боже, борони, — напевне сексотки. Дядьо Сергій? ..."
"Так! Дядьо Сергій. Він штовхнув у сексотство, так нехай же він і витягає. Вирішено!"
І, сердито насунувши на кучері зелений беретик, тісно стуливши широкі, соковито-дитячі уста, вона рішуче пішла додому.
* * *
І, нарешті, четвертий "клієнт" у справі цих проклятих Іваненків: Вася Сємячкін, власний небіж Миколи Сидоровича. Цього клієнта він прийняв привітно, навіть тепло: це був свій "на всі сто", цього не треба було боятись, що зрадить, захитається, злякається.
Тонкий, стрункий, одягнений, як англійський сноб; з темним волоссям загладженим як пляшка; з віястими очима, наче два метелики з розгорненими крильцями; матово-смуглява бронзовість шкіри на лиці; тонесенька, наймодерніша ниточка вусів над горішньою, трошечки вивернутою, наче для поцілунку наготованою губою; о, цілком підходящий актор без гриму на цю ролю.
І слухав Вася з таким спокоєм, розумінням і гідністю, що любо було викладати йому доручення.
— Отже, Васю, постарайся якомога швидше справитись. Наскільки я можу бути психологом, вона має великий нахил до европейськости. І, здається, до сектиментальности, до "поезії". Любить англійські романи, — значить, "чистота" моральна на першому місці. Май це на увазі.
Вася вибачливо і з гідністю посміхнувся.
— А кінчають вони завжди тим самим, — сказав він приємним спокійним баритоном.
— Тільки гляди: сам не закохайся, вона досить приваблива дівчина. Це — небезпечно. ''
Вася вже зовсім весело засміявся.
— А ти багато разів бачив, як ці небезпеки мене лякали? Здається, я раз-у-раз виходив цілий і здоровий із тих доручень, що ти мені їх давав. Може, дасть Бог, і тут виплутаюсь? Не бійсь, дядю, через два-три тижні Марусечка буде в тебе в кишені як оця моя шовкова хусточка.
І він показав гарним, хлопчачим підборіддям на трикутничок хустки, що визирав із бічної кишеньки синього елегантного убрання.
— Добре, добре. Фонди на цю операцію (кіно, ресторани, цукерки, вино і таке інше) ти,, розуміється, як завжди, матимеш без обмеження.
— О, дядю, для справи соціялізму я готов і на "сухар із водою", як співають українці. Але ж тут, як ти кажеш, Европою пахне. Значить, треба відповідний камуфляж мати. Добре. Отже, я починаю свою кампанію негайно, може, навіть сьогодні. Це все, дядю?
— Все, Васю. Телефонувати можеш мені й додому. Та заходь до нас, тітка тебе давно вже хоче бачити.
— Зайду, зайду. Вітай її. Всього доброго, дядю. До швидкого!
І з спокійною, поважною гідністю потиснувши руку Миколи Сидоровича, Вася не хапливо вийшов із кабінету, як на екрані виходять англійські джентлмени.
Розділ 8
Іваненко й Заболотова оселились в тому самому готелі, — якось так їм пощастило, що лишились вільними, якраз дві хороші кімнати та ще й Поруч одна з одною.
Наступного дня вони обоє (нарізно одне від одного) упорядкували пашпортові формальності, побувавши з візитою в начальника українського відділу МДБ, і таємно переговорили з управителем готелю (відповідальним сексотом МДБ). Тепер їх ніхто не міг потурбувати й вони могли вільно, без "непорозумінь", виконувати дані їм доручення.
І Іваненко почав їх виконувати зараз же по обіді того самого дня й працював аж до пізнього вечора. А Олена Вікторівна, виконуючи свою службу, уже з шостої години ждала його весь вечір, нікуди не виходячи. Степан Петрович, прийшовши додому пізно і довідавшись, що вона ще не вечеряла, був зворушений такою вірною дружбою і замовив у ресторані готелю розкішну вечерю. За вечерею він багато пив, розповідав анекдоти (навіть так звані "радянські"). Голубив своїми чудно-привабливими очима Заболотову, часом тепло торкався руками її рук (викликаючи тим якісь чудні, гарячі хвилі в грудях її), але про результати своєї анкети не говорив нічого.