І тільки тепер якось одразу виразно "побачилось" йому, що він за всі ці п'ятнадцять років ніколи не допускав до себе от такої як тепер уяви України, вона була в ньому заборонена ним самим, вона була замкнена, небезпечна, ворожа всьому його новому існуванню після отої катастрофи з Марком.
І раптом йому, невідомо як і через що, виринула з підсвідомости картина: Маріїнсько-Благовіщенська вулиця; ранній ранок; троє жандармів і він посеред них. Вони садовлять його в тюремну карету. А на тротуарі стоїть якийсь сільський хлопець з розрізаним жовтогарячим кавуном у руці й злякано-роззявленим ротом, спрямованим на жандармів. Чого неодмінно цей маленький епізод, цей хлопець і кавун?
Але за цим друга картина. Липень. Поле. Паперовий сухий шелест вівса. Фіолетові колючі чашечки-келішки будяка. Овес — рябий, як лице у віспі. А там далі позачісувані чуби копиць сіна. Баньки конячого гною в кодіях межі. Телеграфні дроти, як нотні лінії без нот. І пекуче-пекуче сонце.
А за цими картинами почали розсотуватись інші та інші, неначе розірвався мішок, у якому їх було затиснено, і вони тепер одна по одній вислизували й вислизували. Щоб спинити їх, він затикав дірку поглядами на богиню, розповіданнями, навіть легесеньким фліртом. Але, на біду, сама богиня, чи то навмисне, чи ні, почала ту дірку розривати своїми запитаннями: а з якої він области України? А чи любить він українські пісні? А чи любить він запах конопель у леваді? А чи... І так без кінця. І за кожним запитанням знову набігала болюче-солодка хвиля, і сексотосназ робився маленьким, маленьким. Це було і смішно, і глупо, але ні сексот, ні член Верховної Ради, ні навіть друг Дев'ятого з тим ідіотством уже не могли боротись. Це була якась просто фізіологія, як, наприклад, згага в пустелі, з якою ніякими філософуваннями, умовляннями, соромленнями й загрозами ніякі комуністи, сексоти й члени Верховних Рад нічого вдіяти не можуть.
І коли вони надвечір під'їздили до Києва, і здалеку так само заблищали проти вечірнього сонця вікна високих будинків, як вони блищали двадцять років тому, в Степана Петровича вибухла така ніжність, що він ухопив руку Олени Вікторівни й покрив її поцілунками. Вона другою рукою ніжно гладила його волосся і чудно, не то сумно, не то зворушено посміхалась.
Розділ 7
Миколі Сидоровичу Бєлуґіну випав Іваненківський день. Спочатку з самого ранку несподівано, без ніякого запрошення, сам собою заявився Євген Іваненко. Микола Сидорович був настільки здивований і зацікавлений, що навіть не довго примусив чекати "попа" в чекальній кабінці. Бідний "піп", видно, був такий схвильований, що спочатку навіть не міг говорити. Він весь час якоюсь синенькою ганчіркою (замість хустки) витирав червоНо-іржаве лице, і очі його злякано, витріщено не відривались од начальника, а нижня губа безпорадно, мокро звисала.
Щоб підбадьорити його й показати, що в ньому, Бєлуґіну, нічого страшного нема, він запропонував Іванен-кові цигарку. Той тремтячими пальцями взяв її й покірно, невміло закурив, хоча сам тютюну ніколи не вживав.
— Ну, я вас слухаю, громадянине, — сказав Бєлуґін. Отець Євген раптом закашлявся від диму й винувато крізь кашель посміхнувся до Миколи Сидоровича.
— Вибачте, я зараз ...
І, держачи цигарку далі від лиця, він напружився і трудно проговорив:
— Я прийшов, товаришу, до вас, щоб зробити вам заяву ... Я й мрї брати... — він на якусь мить зупинився, і нижня губа його знову безсило одвиела. — Вибачте, я... Одно слово, ми всі вважаємо, що наше священство не є послідовне, що... Не всі, розуміється, а декотрі священослужителі. Коли ми молимось за нашого Богом посланого нам вождя, то повинні... захищать його всіма силами. Так ми думаємо. Охороняти його від усяких замахів і навіть злих, гріховних помислів, пресікати їх у корені...
Власні слова трохи підбадьорили о. Євгена, а надто схвальне похитування головою товариша начальника. І він навіть ще далі від себе відвів руку з цигаркою і вже складніше продовжував:
— Ми думаємо, товаришу, що треба зобов'язати всіх священиків використовувати свою духовну ... (він трохи не сказав "владу")... свій духовний вплив над віруючими і викривати у заблудших їхні тайні злі наміри супроти Богом посланого нам вождя і його помічників. Наш обряд сповіді повинен бути у захист нам і для поборення лукавих. І я вам заявляю, товаришу, що я не пожалію рідного брата чи сина, коли він на сповіді перед самим Богом виявить мені свій гріховний задум проти нашої Богом посланої влади. Я не буду умовляти його, я просто не дам йому розгрішення гріхів його і видам його в руки законної влади яко страшного злочинця проти волі самого Бога.
— Оце мова справжнього радянського священика! — навіть жвавіше, ніж звичайно, сказав Бєлуґін і аж посміхнувся, розсунувши синюваті губи й показавши занадто білі зуби. ("Це буде великий козир проти Клімова!") — Я неодмінно доведу вашу пропозицію до відома нашої влади і будьте певні, товаришу (він сказав не "громадянине", а "товаришу"!), що вона буде оцінена за її вартістю, а авторів її визначено як вірних синів радянської СОЦІАЛІСТИЧНОЇ батьківщини. Спасибі, товаришу!
І він аж підвівся, аж вийшов з-за столу й простягнув руку о. Євгенові. Той хапливо поклав цигарку в попільничку на столі, схопився й гаряче потиснув простягнену руку. Бєлуґін урочисто сказав:
— Радянська влада ніколи не була й не є проти релігії. Вона була й є тільки проти тої релігії, яка не виконує приписів Бога, яка йде проти його посланців, яка повстає проти законної влади. "Несть власті, аще не від Бога", говориться в самій Євангелії. А надто така влада, як радянська, яка встановила в себе рівність, братерство, любов між людьми, яка творить соціялізм, себто щастя на землі.
Отець Євген схвильовано, згідливо і радісно хитав головою. І коли Бєлуґін навіть ще раз потиснув йому руку й подякував, він вийшов із кабінету в страшний коридор з кабінками без того підгинання колін, з яким ішов до кабінету. А вийшовши після всіх процедур охорони з будинку МДБ, він ступав твердими певними кроками асфальтом тротуару й поглядав на небо, на людей, на дерева в весняних буруньках оком майже переможця і власника, — тепер йому ніщо не було страшне, тепер бідна, хвора, замучена страхом і хворобою Клав дія зможе не тремтіти ночами, ждучи арешту; тепер можна буде викласти з наготовленої до нальоту "чорного ворона" валізки сорочки й штани, які так уже були потрібні для зміни. І синові до Ленінграду можна буде написати шифром, що небезпеку відсунено, хай бідний не труситься там. І спасибі любому Степанові за пораду!