Слово за тобою, Сталіне!

Страница 2 из 89

Винниченко Владимир

— Ну, Котре, ти на нас, їй-богу, стягнеш біду!

— Та хто ж нас може почути? Дуняша в кухні. Діти в місті.

Іваненко утерся чиєюсь серветкою й кинув її на стіл. Потім обняв за плечі Катерину й злегка притиснув її до себе.

— Не в тому річ, почує хто чи не почує. А в тому, що в тебе й досі немає тої віри, яку треба мати... Ти все згадуєш той нещасний Харків з якимись докорами, критикою. Я тобі знов і знов кажу: хочеш мати спокій, хочеш мати цілковиту певність,—май цілковиту, сліпу, глибоку, безмежну віру. . .

— Та я ж маю, тільки...

— Жодних тільки! Все, що вони робили, роблять і робитимуть — потрібне, бездоганне, прекрасне. Чуєш? Чи робить щирий релігій ник докори Богові за те, що щось, мовляв, з ним не так зроблено? Чи чула ти коли-небудь од нашого бідного Євгена, щоб він критикував свого Бога чи його священнослужителів?

— Ну, Бога! Сталін усе ж таки не Бог...

— Сталін дужчий за Бога! Ти — комуністка?

— Комуністка.

— Ти віриш, що Бога нема?

— Вірю.

— А що Сталін е, віриш?

— Ну, ще б пак!

— Так от: як для Євгена і всіх інших релігійників не може бути ніякої критики Бога, так само у справжнього комуніста не може бути сумніву й критики нашого бога Сталіна. Колечка є священнослужитель Сталіна, значить, усе, що робить Колечка, потрібне, необхідне, святе. І хоч би він мене тримав не дві, а двадцять годин, жодного докору з нашого боку не повинно бути. І коли б мене для чогось було навіть арештовано, бито, заслано в Сибір, на каторгу, убито, — все одно, значить, "там", на небі, це потрібне, і ніяких докорів ні в мене, ні в тебе не повинно бути. Чуєш, Катре? Тільки з такою вірою ти можеш жити спокійно в Радянському Союзі й нічого не боятись. Вірою вбивається всякий страх! Не забувай, що ми відповідальні за наших дітей і родичів, що свою невірою ми стягаємо недовір'я не тільки на себе, але й на них. І те, чого ти боїшся і ввесь час згадуєш, станеться не від твоєї віри, а від твого страху. Отже, віриш, Катре?

Катря знизала плечима.

— Та, Господи! Я вірю! Як же я можу не вірити, коли...

— Ну, так ніколи ніде не забувай про свою віру. І тоді ти й жодних Дуняш боятись не будеш. А між іншим: ти певна, що вона вчора підслухувала під дверима в Марусі?

— Отакої! Та я ж її сама спіймала. Я не маю жодного сумніву, що вона сексотка*) (Секретна співробітниця). Гидота!

Степан Петрович розвів руками.

— Ну, от! "Гидота". А я ж хто? Не сексот?

— Ти — сексот осназ! Ти виконуєш особливі доручення уряду, велику службу, ти виловлюєш ворогів соціялізму, ти захитаєш Радянський Союз від...

— А Дуняша хіба робить не ту саму службу? Вона слідкує за нами, вона так само охороняє Радянський Союз від зради, від змови .. .

— Так ми ж — комуністи, ми ж не вороги Радянського Союзу, ми самі...

— О, це не має значення. І Зінов'єв, і Троцький були немов би комуністами, а стали зрадниками й ворогами народу. Ну, та годі про це. Я пішов.

І Степан Петрович, широко обнявши Катерину, ніжно труснув нею й попрямував до передпокою. Відчинивши двері, він трохи не звалив з ніг Дуняшу, яка тримала в руках карафку з водою.

— Ой, вибач, Дуняшо, я, здається, вдарив тебе? І Дуняша, почервонівши аж до шиї, поспішно поставила карафку на столик і кинулась до кожуха товариша хазяїна. Катерина Семенівна закинула торс назад, немов узявши тачку, і багатозначно подивилась на чоловіка. Але він весело засміявся й пішов назустріч домробітниці, яка спішила до нього з розгорненими обіймами кожуха.

До міністерства було недалеко, і Іваненко рішив іти до нього пішки. І на вулиці він так само весело ступав тротуаром, навіть не застібаючи хутра. Та й вечір був не дуже морозний, березневий, з подувом якихось незримих весняних зідхань. Ліхтарі горіли теж бадьоро й сміялися згори колючими стрілами, надто як приплющиш на них очі. З різних боків випинались угору велетні-будинки; вулицею з криком сирен пролітали автобуси та авта; тротуаром сунула вечірня юрба, вертаючись з роботи чи поспішаючи до неї. Жваві, переважно молоді, сильні, веселі пики, пики людей, що жили, мовляв, у "совєтському пеклі". Хе-хе, дивне пекло, в якому чути такий заразливий сміх на вулицях, такі вибухи пісень, такий повний завзяття рух.

А праворуч поважно, масивно темніли стіни Кремля, того храму, в якому тут на землі, а не десь там, на небі, перебував усемогутній, усегрізний, усекараючий бог. Степан Петрович широким жестом застібнув хутро, вирівняв струнко, по-військовому, тіло і, косячи очі на мовчазні стіни, надав ходи. Високий, широкоплечий, у високій шапці, з-під якої назустріч усім дивились блискучі, навіть у присмерках, очі, він звертав на себе увагу зустрічних, вони часом аж оглядались на нього: ач, мовляв, якийсь переодягнений у цивільне генерал.

І з тим самим певним, військовим виразом очей, посмішки, всієї постаті він увійшов у парадні двері Міністерства Державної Безпеки, з ним проходив усі процедури перевірки його особи, з ним же сидів в ізоляційній чекальній кабінці, дожидаючи своєї черги.

І як майже щоразу, коли він сидів у такій кабінці, він з деякою навіть гордістю думав про таке дотепне вирішення проблеми: як прийняти десятки "клієнтів" і не дати їм змоги бачити один одного. Для цього служили оці халабудочки. Довжелезний коридор був розділений на дві половини проходом. По обидва боки його були два ряди малесеньких кабінок, немов телефонних. "Клієнта" заводили в кабіну й замикали за ним двері. Кого приводили після нього чи виводили, він бачити не міг.

Дожидання своєї черги цього разу було довге, але Степан Петрович ані трішки не нудився й не нетерпеливився. Дурненька Катря, ніколи вона, мабуть, не буде в стані пройнятись тими думками й почуттями, що виникають тут у тих, які можуть думати й почувати не по-сбивательському. Бідний обиватель тремтить, коли проходить повз будинок міністерства, і завмирає, коли мусить увійти в нього. І, розуміється, йому несила уявити собі, яка могутня, фантастична, казкова сила скупчена в оцих високих стінах, за тією м'якою тишею, з якої тільки іноді, як вихлюп на тихій річці, пробивається приглушений людський голос. Десятки, а то, може, й сотні тисяч людських існувань лежать там у шухлядах і можуть бути перевернені помахом пальця он тієї істоти, що так немов би просто й привітно дивиться з портрета на стіні (який був у кожній кабінці). Та більше, мільйони, а той десятки мільйонів людських існувань зареєстровані на просторі всього ^велетенського Союзу, занесені в картотеки, і кожне з них під доглядом і керуванням отого бога й оцих його священнослужителів. Кожний рух, кожна затаєна думка відома їм, і кожне шкідливе існування може бути знищене в одну мить. Де, коли, в кого на землі була чи є така сила? А з другого боку: який бог може дати більшу певність і силу тим своїм щиро віруючим, які не мають чого ховати перед богом? Який жалюгідний президент республіки може викликати таку побожність у своїх поклонників, якою пройняті вірні сини "Великого Батька"?