— А терміти — вигадка чи реальність?
Степан Петрович не зразу відповів. Уже вночі він зрозумів, що для Бєлуґіна це питання буде найважливішим з усієї цієї історії. І був готовий і до нього.
— Наскільки я, за своїми скромними даними, можу судити — це провокаційна вигадка або маячіння божевільного, а не реальність. Як тобі відомо, я мав багато випадків виловлювання всяких диверсантів, підривників, опозиціонерів, узагалі різного роду ворогів радвлади, але ніколи я з такою назвою не зустрічався. Я думаю, що й тим товаришам, які стоять у центрах охоронної служби держави, терміти досі так само не були відомі.
Бєлуґін спустив очі на стіл (і лице його зразу немов би обм'якло, замертвіло). Він мовчав, бо й справді, що він міг відповісти? Так, — товариші в центрах досі не знали цієї назви, але чи це був доказ, що вона, а надто те, що під нею ховалось, не існувало? А що як хоч крихта з того була реальністю, що як вона завтра-позавтра виявиться? Що ж тоді буде їм, цим товаришам у центрах, які про це не знали, які не помітили такої страшної, смертельної небезпеки? І що вочи повинні тепер робити? Арештувати Іваненка і всіх братів його і тою чи іншою ціною здобути від них признання в "термітизмі"? Іваненки безумовно признаються і підпишуть усі свої признання. Але чи це могло виправдати його, Белуґіна? Як же він міг допустити цих термітів стільки років бути коло себе й не помітити їхньої руїнної роботи? Може, він сам був термітом ? !
Степан Петрович уже вночі міркував, що повинен буде думати й почувати "Колечка". І питання тепер, очевидно, стояло так: схоче одкупитися ним, Іваненком, схоче віддати вищим інстанціям його і братів на викуп своєї "недбайливости" чи не схоче? Вигідно буде йому це чи не вигідно? Врятує його ця диверсія від "стєнки" чи не врятує?
Степан Петрович легенько кашлянув і тихо сказав:
— Дозволь мені, Миколо Сидоровичу, сказати кілька слів.
Бєлуґін підвів очі й встромив їх в одно око Іваненка.
— Кажи.
— Я думаю, Миколо Сидоровичу, що нам треба серйозно перевірити: вигадка це чи реальність? Я в кожному разі просив би дозволити мені зробити цю перевірку. Чи це вияв божевілля, чи злобної помсти, цей лист кидає на мене й на моїх братів тінь. Я цього не можу так лишити!
І раптом Іваненко сильно випростався, око його гостро звузилось, він стиснув кулак і люто витягнув його в напрямі вікна.
— Я винищу цю реальність, коли вона є! Це питання не тільки моєї служби чи моєї безпеки, чи навіть партійного обов'язку, це — питання моєї чести й сенсу всього життя мого. Дозволь мені зробити перевірку. Я знаю: товаришам колегії вже відома ця історія. Попрохай їх од мене дозволити мені проробити цю велику роботу перевірки і викорінення, коли там щонебудь є.
Бєлуґін уважно дивився на Іваненка і в чорноті його очей трохи зникла гострість.
— Як же ти хочеш перевірити? — все тим самим службовим, холодним тоном спитав він, але мимоволі в ньому пробилась нотка цікавости.
— Я ще точно не знаю. Я ще не мав часу обміркувати всі засоби, яких треба вжити в даному разі. Я знаю тільки те, що я мушу це зробити і що я тим чи іншим способом зможу викликати на вияв себе цих термітів, коли вони дійсно є.
— А як не зможеш? Ти розумієш, чим це пахне? — помалу, роздумливо проговорив Бєлуґін.
Іваненко труснув забинтованою головою так, що ранки гостро занили.
— Розумію! Це пахне тим, що я поставлю себе в трагічне становище. Сказати, що взагалі ніяких термітів немає, що це є божевільна вигадка брата, я не можу. Щось є. Є якась організація. Звідки, справді Марко міг знати такі подробиці про мене й моїх братів? Навіть про такі секретні наші партійні обов'язки? Мусить бути щось, якийсь принаймні зародок організації! Отже я мушу його викрити! Коли ж не викрию, ви матимете підставу думати, що я — або сам терміт, що брат Марко правду писав у листі про мою поміч їм, або що я — нікчемний робітник-охоронець СОЦІАЛІСТИЧНОЇ батьківщини. І в цьому і в тому випадку мене треба викинути геть. Куди саме, — не має ваги: на той світ, чи в концтабір, це все одно. Я це розумію, передбачаю і свідомо на це йду.
— Ну, чого ж так... радикально? — холодно промимрив Бєлуґін і знову роздумливо спустив очі на стіл. І раптом він глянув на Іваненка і легесенький рух посмішки розсунув ґумовий розріз його сіро-синюватих уст.
— Добре, я поставлю на обговорення твоє прохання. Я тебе повідомлю про результат.
— Спасибі, товаришу!
І товариш Іваненко рвучко, рішуче підвівся й простягнув руку Бєлуґіну. Той мляво потиснув її Й надушив на ґудзик дзвоника.
* * *
Степан Петрович, приїхавши додому, зараз же почав добиватися телефоном до "Дев'ятого". На всі запитання Катерини він відповідав бадьорим, навіть веселим тоном і встиг дійсно її трохи заспокоїти. А коли він сказав їй, що хоче побачитися з Дев'ятим якраз у цій справі, вона аж підбадьорилась.
— Та розуміється, Стьопо, треба до нього вдатися! Член Політбюра, особистий приятель Сталіна, хто ж може краще нас захистити? Адже ти йому два рази врятував життя, хай раз хоч урятує твоє.
— Та хто ж загрожує моєму життю, дурненька ти? Абсолютно жодної загрози немає.
Тут нарешті, не давши Катерині відповісти, з секретаріяту Дев'ятого зачувся телефонний дзвінок і голос секретаря повідомив, що товариш Дев'ятий може прийняти товариша Іваненка о четвертій годині в своєму міністерстві.
— Ну от, бачиш, все йде чудесно! — обняв за плечі Катерину Степан Петрович. — Ніякої загрози немає й бути не може, а надто як поговорю з Дев'ятим.
Одначе, щоб триматися далі в цьому стані веселого піднесення, щоб не дати нікому, а надто дітям, подумати чогонебудь "песимістичного", він і перед обідом і під час обіду випив не одну чарку своєї улюбленої цитринівки. І справді, не зважаючи на горіння всього тіла від безсоння і болю в ранах (які перев'язати ні за що не хотів), він у цьому стані і до Дев'ятого прибув.
Дев'ятий прийняв його з тією самою привітністю, з якою приймав його з того дня, коли товариш Іваненко в Харкові при замаху на Дев'ятого захистив його своїм тілом і призначену для того кулю спинив своєю рукою. Рана нижче ліктя була не серйозна, але загроза життю Дев'ятого була смертельна. А потім ця привітність перейшла в чисту дружбу, а особливо в час війни, після того, як вони обидва трохи не попали, відступаючи, в руки німців і як Іваненко вдруге врятував Дев'ятого, несучи його перевтомленого на своїй спині кілька кілометрів.