Волл не зміг протистояти його заклику і пішов до нього: щось велике, сите, невиразно-бліде у світлі зір. Фестін наблизивсь, і той, інший, затулився, пронизливо зойкнув, наче опечений, і кинувся геть. Фестін поспішив наздогін, ближче, ближче... Довго тривала ця погоня через потоки затверділої лави із згаслих вулканів, кратери яких здіймалися під безіменними зорями, через відноги мовчазних гір, через галявини, порослі чорною короткою травою, повз покинуті міста або їхніми темними вулицями, між будинками, з яких не визирало жодне обличчя. Зорі заклякли на небі: не сходили, не заходили. Нічого не відбувалося тут. Так бігли вони, той, інший, попереду, Фестін наздогін, доки опинилися там, де колись текла річка, дуже давно текла — річка з населених земель. У сухому річищі між валунами лежало мертве тіло: старий без одягу, мертві очі його втупилися в неповинні в його смерті зорі.
"Увійди туди", — сказав Фестін. Тінь Волла заскімлила, та Фестін підійшов ближче. Волл зіщуливсь і увійшов через роззявлений рот до свого власного мертвого тіла.
Враз труп ізник. Вічні, байдужі до будь-чого сухі валуни, злегка вилискували у зоряному світлі. Фестін постояв, а потім стомлено сів між величезними каменями відпочити. Лише відпочити, не поспати; він повинен нести свою вахту тут, доки Воллове тіло, відправлене назад до своєї могили, зітліє в порох, доки згине нечиста сила, розвіяна вітром і розмита дощами. Він повинен чатувати тут, де колись смерть знайшла дорогу до інших земель. З пекельним терпінням Фестін чекав між цими каменями, тут, де ніколи вже не тектиме річка, у самому серці країни, де не було й близько морського узбережжя. Зорі нерухомо стояли над ним; не зводячи з них очей, він повільно, дуже повільно починав забувати голоси потоків і звуки дощу на листях лісів життя.