Слоненя

Страница 2 из 3

Редьярд Киплинг

— То ви і є той, кого я так довго шукав? Тоді скажіть мені, будь ласка, що ви їсте на обід?

— Підійди ближче, маля,— промовив Крокодил,— і я скажу тобі тихесенько на вухо.

Слоненя нахилило голову до смердючої ікластої крокодилової пащі, а Крокодил — хап! — та й спіймав його за малесенький ніс, який до того тижня, дня, години і навіть хвилини був справді ж не більший за добрий черевик, тільки набагато корисніший.

— Я гадаю,— сказав Крокодил, і промовив він це крізь зуби — ось так! — я га-да-ю, що сьогод-ні по-чну свій о-бід із Сло-не-ня-ти!

Слоненятко ж, серденько моє, почувши такі слова, дуже розгнівалось і закричало в ніс—ось так:

— Буздіть бе-бене, бе-бені бо-о-олячхе!

Тоді Перістий-Скелястий Удав-Пітон сповз зі скелі й сказав:

— Послухай-но, юний мій друже, якщо ти зараз же, цієї миті й негайно не потягнеш з усієї сили, скільки її в тебе є, то, на мою думку, твоє знайомство з цим товстошкірим чувалом (так він назвав Крокодила) скінчиться дуже погано. Він втягне тебе в річку, не встигнеш і писнути!

Так завжди висловлювався Перістий-Скелястий Удав-Пітон.

Тоді Слоненя присіло на свої куценькі задні ноги, а передніми вперлося в землю, і почало тягти. Воно тягло, тягло щосили, аж почав витягуватись його ніс. А Крокодил посунувся глибше у воду і так почав бити хвостом, що спінив геть усю річку, і теж тяг, тяг і тяг.

А ніс у Слоненяти тим часом розтягувався й ріс. Воно вже сіло на всі чотири опецькуваті ніжки й тягло, тягло, тягло, і ніс його розтягувався дедалі дужче й дужче. А Крокодил знай молотив хвостом, мов величезним веслом, і теж тяг, тяг, тяг, і з кожним ривком ніс Слоненяти робився все довшим та довшим, а Слоненяті страше-е-нно боліло!

І от Слоненя відчуло, що сунеться в річку, і воно промовило в ніс, який тепер витягся на цілих п'ять футів:

— Ой-йой! Я бже не божу!

Тоді Перістий-Скелястий Удав-Пітон сповз на берег, обвився подвійним вузлом навколо задніх ніг Слоненяти й сказав:

— Ах ти ж дурненький, недосвідчений мандрівниче! Нам слід напружити всі сили, бо коли ми цього не зробимо, то, як я вже бачу, ота вкрита панциром звірина з хвостом-пропелером (так, моє серденько, він назвав Крокодила) вкоротить твій юний вік.

Так завжди висловлювався Перістий-Скелястий Удав-Пітон.

І взявся він тягти Слоненя, а Слоненя йому допомагати. І Крокодил також тяг. Але Перістий-Скелястий Удав-Пітон і Слоненя тягли дужче, і Крокодил, нарешті, випустив ніс Слоненяти й так шубовснув у воду, що луна покотилась по всій ріці Лімпопо — од її верхів'я аж до синього моря.

А Слоненя — лясь! — та й сіло на землю і зразу сказало Перістому-Скелястому Удаву-Пітону:

— Дуже вам вдячний!

Тоді воно глянуло на свій ніс і почало його пестити, загортати в свіже бананове листя, опускати у велику сіро-зелену мулку ріку Лімпопо, щоб хоч трохи його остудити.

— Навіщо ти це робиш? — спитав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.

— Даруйте,— відповіло Слоненя,— але мій ніс втратив усякий фасон, і я чекаю, коли він покоротшає.

— Довго ж тобі доведеться чекати,— сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.— А проте не кожен знає, що для нього добре.

Три дні сиділо Слоненя біля річки, чекаючи, коли ж його ніс покоротшає. Але ніс і не думав коротшати, а саме Слоненя від того, що весь час дивилося тільки на ніс, стало трохи косооким.

Тепер ти розумієш, моє серденько, що Крокодил розтяг Слоненяті носа і зробив з нього справжній хобот, точнісінько такий, який є нині в кожного слона?

Третього дня надвечір прилетіла муха й дуже боляче вкусила Слоненя в плече. Та Слоненя, перш ніж воно саме щось збагнуло, підняло хобот і самісіньким його кінчиком убило ту муху на місці.

— Ось тобі перша користь! — сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.— Ти нізащо не втнув би такого своїм коротким замурзаним носом. А тепер спробуй щось з'їсти.

І Слоненя, перш ніж саме воно щось збагнуло, простягло хобот, вирвало цілий жмут трави, обтрусило її й запхало собі в рот.

— Ось тобі друга користь! — сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.— Ти нізащо не втнув би такого своїм коротким замурзаним носом. А як, по-твоєму, чи не занадто сьогодні пече сонце?

— Авжеж, ваша правда,— відповіло Слоненя.

І воно, перш ніж саме щось збагнуло, втягло в хобот мулу з берегів великої сіро-зеленої мулкої ріки Лімпопо і заляпало ним собі голову, і прохолодна болотяна шапка розповзлась аж до самих вух.

— Ось тобі третя користь! — сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.— Ти нізащо не втнув би такого своїм коротким замурзаним носом. Ну, а що ти тепер думаєш про ляпаси?

— Вибачте мені,— відповіло Слоненя,— але особисто я їх зовсім не хотів би.

— А може, ти хотів би комусь іншому дати ляпаса? — спитав Перістий-Скелястий Удав-Пітон.

— Аякже, звичайно, хотів би! — відповіло Слоненя.

— Ну так-от,— сказав Перістий-Скелястий Удав-Пітон,— скоро ти переконаєшся, як чудово можна давати ляпаси твоїм новим носом.

Дякую вам,— відповіло Слоненя,— я запам'ятаю ваші слова. А тепер час мені рушати додому, до своїх любих родичів,— та й випробувати свій новий ніс.

І Слоненя пішло через усю Африку, погойдуючи та помахуючи хоботом.

Коли йому хотілось поласувати плодами, воно зривало їх просто з дерева, а не чекало, поки вони самі впадуть на землю, як робило раніше.

Коли йому бажалося трави, воно виривало її хоботом просто з землі, а не ставало на коліна, як робило це раніше.

Коли насідали мухи, воно ламало гілку і, наче віялом, відганяло їх. Коли ж нестерпно пекло сонце, воно, ніби шапкою, покривало грязюкою голову.

А коли Слоненяті ставало сумно під час його довгої мандрівки по Африці, воно наспівувало в хобот пісеньки, і той спів був гучніший за десять мідних сурм.

Слоненя навмисно збочило з дороги, щоб розшукати гладку Гіпопотамиху (не ту, що доводилась йому тіткою), і добре відлупцювало її своїм хоботом. Отак воно й переконалося, що Перістий-Скелястий Удав-Пітон сказав йому чистісіньку правду.

Дорогою Слоненя ще й визбирало всі ті лушпайки з динь, які воно погубило, йдучи на Лімпопо, бо Слоненятко це було охайним і культурним товстошкірим.

І от, нарешті, одного темного вечора повернулося Слоненя до всіх своїх любих родичів, скрутило хобот і сказало: