1 крутиться корба,
і ліра рипить,
Ліра рипить — ярмаркова рипуха.
Навколо принишкли, —
той мріє,
той слуха,
А той, обіпершись об воза, стоїть
Та й засинає поволі.
І близько
Присунулась тиша,
і чує сліпак,
Як гупає, впавши кудись на билисько,
Царициним іменем битий п'ятак.
Похнюпився дід і припав до* струменту,
Та й слуха, як струни бренять,
як із тьми
Спотикаючись, човгаючи чобітьми,
Хтось до нього задумливо плента.
Підійшов.
Зупинився.
Ступив ще на п'ядь.
Поволі схилився,
й долоня волога
Торкнулась лиця, як уміють торкать
Тільки допитливі руки сліпого.
— Хто це, питаю ? ..
Та хто це, питаю?
Товариш ? ..
На біса товариш мені!
Нехай він деінде ...
Бо тут назитаю
І сам на гертиху та кунсо хобні.. .26
— Я не товариш вам, діду,
й не недруг,
Хоч і приблуда сліпий між людей...
Ні датку собі, ні дівчат товстобедрих
Я не шукаю...
Ви, діду, ачей
Не перший десяток вакуєте з лірою
І знаєте добре сліпецькі путі,
Що їх я ніколи не взнаю,
не зміряю ...
Діду! Скажи — чи дороги оті,
Замучивши згаймо душі,
виводять
Співців та їх вірних в ясний вертоград?*
Чи певність та звагу,
чи просто — байстрят
Блукаючи світом, бандурники родять?
Чи всохла остання краплина води
В бандурній, лункій та сухій шкаралущі?
Чи, може, вже води могутніші й дужчі
Гримлять об пороги мужицьких твердинь ? !
Ти ходиш по світі не перший десяток,
Не на першому стовквищі ницьма лежиш.
26 Оліпецькою "тайною" мовою — бо тут нажебраю і сам
на горілку та хлііб грошей.
* Надруковано помилково "вертоград" — Б. К.
І ліра стара та посвячений ніж,
Та, може, ще мудрість і скруха — твій статок.
Запльований,
зганьблений більш над усіх,
Це ж ти —
найнещасніший з відданих лірі,
І розпач холоне на більмах твоїх,
Одчай, що зневажливу зроджує щирість ...
А лірник мовчить,
і пливуть,
і пливуть
Нерухомо спливають два ока підласі,
Несучи білий мул і гнилу каламуть
З продавлених ям в зашкарублому м'ясі.
А лірник мовчить,
наче він не зловив
Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди.
Навколо сліпців порозходились люди,
Не добравши в тій бесіді глузду і слів.
А лірник мовчить,
і видзвонює муха,
Принаджена соком м'ясистих повік.
Він спить?
Десь ширяє думками?
Чи слуха?
І, поруч, присівши,
веде чоловік
Все далі своєї:
— Я вчився три роки
І очі склепились зогнивши.
Отак
Пішов придивлятись до світу,
безокий
Мандрований лірник, незрячий жебрак.
Я бачив багато й питаю не вперше,
Востаннє?
Не знаю.
Знаю — не вперш.
Ти відаєш, діду, —
є всякі тверджі,27
А сумнів, певне, найбільша з твердж.
Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену,
Розкопую,
б'ю,
вивертаю її.
У кожну шпарину,
у кожну прогалину
Встромляю заюшені пальці свої.
Ти думаєш — так,
засурмивши у сурми,
Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови?
Ні!
Треба в страшні і розпачливі штурми
Кидати чорне ядро голови.
Маячня повсякденна,
шугання думок, наче струмнів,
Що дзвонять у скроні
та геть одлітають у мить.
Легко зломити голову —
важко зломити сумнів,
Здолати його і на горло йому наступить.
Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти!
27 Тверджа — твердиня.
Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ!
Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти!
Як муж, а не мученик ...
Чуєш? —
Як муж!
Відповідай, перехожий ! ..
Невже безсоромно й довічно
По торжищу людському сумнів тягтиму я свій ? !
І чоло' скривавлено біле, —
тільки око кричить
дихавично,
Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.
— Що для тебе ганьба?
Призвичаївся ти до потали!
Чекаю я, піду, — скажи мені правду на це!
Ти вже так натягавсь
і так вже тебе заплювали,
Що плюнути легко й самому собі у лице.
Неважко тобі відказать,
зпаплюженому жебракові,
Чий строк уже вийшов,
чий біль і затих, і засох !..
Скажи, не лякайся —-
на площі лишилися вдвох.
Скажи,
що пророчі сліпці —
махлярі й горлаї ярмаркові,
Скажи,
що козацький співець —
кумедний тепер
скоморох . . .
Я знаю, —
зміняється світ,
і прадавні криваві пожари
На заграву іншу змінились —
то смалить кабанник
свиней.. .
Гей, діду, гей,
Не татарський ясир, а смердючі отари
Поганяє козак для торгових гостей.
І вовну овечу, ба хвіст навіть песій
Запакувавши в беремища пак,
Везе до вальош, до крамниць, до посесій
Хазяїн уважний, халтурний козак.
Стинають діброви столітні, прегарні,
Рубають гетьманський освячений дуб,
Корягу дубову везе до чинбарні,
Щоб ремінь чинили, козак-живолуп.
Шкуру та ремінь, на юхт і сап'яни
З лицарського друга, коня-румака,
З волів круторогих, чумацької шани,
Здирає і лупить козацька рука.
Щоб скло для карафок топити,
на гути
Предковецькою кров'ю заллятий пісок
З боїща старого, зі схова кісток
Козацтво взялося возами тягнути.
Вивозять і праху дідівського корх,
І тіло внучаче слабе та невкріпле!
Він землю дідів, як пісок, пересипле,
Отой всевладущий, нснаїдний торг!
Я чую —
реве, роззявляючись, черес
І кожен ячить перепроданий морг!
Я чую —
заходиться мірницький вереск, —
То гонять пісні, наче вівці, на торг . . .
—' Бодай би не згадувать скрухи і туги,
Бодай би не згадувать муки й гріхи,
Бодай би не згадувать темні шляхи
Великого світу й Великого Лугу!
Путі твої куряні відаю я,
Великий мій Луже,
дикий мій Луже,
І вітром твоїм виповнялось недуже
Серце базарного горлопая.
Ще був водирем,
і з дідком голомозим
На жебри ходив, на кобзарське вчення,
Коли величався у Глухові Розум,
Оте нерозумне й бучне гетьманя.
Розбито Батурин,
занедбано Глухів,
Ще куряться крокви сплюндрованих гард. . .
Я чув брязкотіння рушниць,
алебард,
Тупіт невгавний муштрованих рухів.
Я чув, як ридав недолугий Калниш,
Рвучи на кибитці суху рогожину,
Щоб глянуть востаннє
зо Гарда —. козацьке селище. (Сплюндрованих виправлено
із сплюндровані — Б. К.).
й проклясть Україну,
Й простить Україну, де порох і тиш...
Я чув, як молився про помсту і звагу,
Над лезом склонившися, Мельхиседек,
Благословивши похмуру звитягу
Залізнякових завзятих дейнек.
Я чув, як багаття гриміли у Кодні,
Як репало тіло, узяте в бичі. . .
Сьогодні ж . . .
Наслухався добре сьогодні...
Мовчи, юродива примаро, мовчи !..
Ти ж, серце нікчемне, старого не згадуй,
Лягай у свій мудрий і зважений лад,
Не втягуй збентежені мислі у зваду,
Вони бо пройшли через тисячі звад.
Мені недалечко лишилось до гробу,
Та мовлю, вмираючи:
благословен
Більший над чвари козацький хосен,
Господаря чесного чесна зароба.
Бо й справді міняється світ і діла,
Й пасуться отари на вигонах Кодні.
Збирай же, козаче, дари ті природні,
Що їх Україна тобі віддала!
Солодку пшеницю,
пекучу салітру,
Розсипчасту рибу
і мед-липовець!
Розкрито країну для доброго вітру,
Що зела заплоджує, втіху сердець!
І радісний вітер, свиріль трудолюбства,
І дощ-теплодай, танцюристий моцар,