Міцний, немов з кори дубової настілка,
Узвар із груш рудих і глянсуватих слив,
Борщу густі, зелено-темні верстви
В мисках мальованих, ясних, немов бурштин...
О, він поглине все,
він змиє все, — цей плин
Бучного й лютого, як розпач, ненажерства!
— Сала накришено, м'яса нарубано,
Всипано в миску по вінце борщу!
Ковтаю, вминаю, жеру і трощу,
Щоб кавдуни задзвеніли, як бубони,
Щоб . . . —
І замовкли ураз сліпаки,
Мову ввірваній одверту й нехитру.
І поповзли по столі п'ястуки,
Наче раки слизькі, обчепивши макітру.
І чує сліпець —
в шарудінні, в імлі
Череватою сунуть горою
Двоногі потвори по вгнутім столі,
Трясучи над столом бородою.
Обсмоктують лодви,
облизують стіл
Голодні розкошелюби,
Звісивши клапоті слини і жил —
Прищуваті й ослизлі губи.
Губатого м'яса зчорнілий шмат —
Розплатана мертво корогва
Сліпеньких утіх, насолод і розрад
Кобзарського тайного логва.
Слина бучавіє на губах
Із салом розтопленим вкупі.
Плямкає стяг,
недочавлений стяг
Учти пророків і трупів.
Кинувсь кобзар, щоб не чуть, щоб втекти,
Кинувсь наосліп праворуч —
Репають рти, гугонять животи,
Глухо блює хтось поруч.
Ліворуч метнувся,
крутнувся навкруг —
Глуха, нездоланна задуха огиди!
Черево репає в твого сусіди,
З насолоди конаючи, стогне смердюх.
Стогни, захлинайся,
страшна салотопне,
Ротами людей і ротами бандур!
Як опух зчорнілий,
роздувшися, лопне
Серця розбовтаного міхур ! . .
Реве Перебендя, підспівують інші,
І звуки приглушує смороду повсть.
Зайшлись, збожеволівши, співи одклинщин
І одклоненний надсадно зайшовсь.
Тіла посудомила чорна хороба,
Потрясає ротами падуча бола,
І піт прилипає до чорного лоба,
До чорного лоба, тяжкого чола.
Голови людські — болючі, як чирій,
Що вгвинчений довгим і впертим нуртом.
Поволі підноситься млілий трикирій
Трьох пальців старечих над мокрим чолом.
Старий Перебендя перехристився:
— Ну, що ж, одклоненний юначе, у путь!
— Одклинщини справили. Ти помолився,
— Та й кожен із нас помолився, мабуть ...
— Годі, святобливі!
Я зрозумів
Із пишних літаній,
з напучувань кожних
Службу лукаву сліпих кобзарів —
Щоб не тривожити ясновельможних,
Шляхти, підшляхти, панів, підпанів,
В холодну колоду навіки закута
Ваша прокисла, проклята Славута,
Баюра глухих і сліпих хуторів!
Ваших колодязів заспані води —■
Принада й загибіль у ніч глуху!
Ревіте, народи,
конайте, народи!
Із піснею легше вмирать на шляху!
А я умирати не можу,
не хочу,
Смерду й рабу не зламаєте карк!
Вам не фортеця —
ваш хутір,
фільварок,
Вам не сховатись за пісню пророчу!
У ваші пророцтва й дороги не вірую!
Убийте! Розіпніть!
Не вірую я в "Отче наш" і "Вірую",
В рабську покору століть!
Вірую —
не кобзою,
вірую — не лірою,
Вірую —
полум'я серця і гнів
Моєю непишною буде офірою
Для смердів,
для хлопів,
для храпаків!
Малою офірою,
нікчемною жертвою.
Бо десь аж на всохлому, бідному дні
Водою сліпою,
водою мертвою
Забризкано очі і серце мені!
Бунти і народи!
Пожежі і воля!
Як зранений пес, по дорогах повзу!
Голодні роти серед голого поля
Кричать про повстання, ревуть про грозу
Ноги зламаю,
серце розчавлю,
Таки дожену вас,
таки дожену,
Юрмища мужні!
Конаючи, славлю
Бунти і бої,
пожарища й війну !..
Я в очі заглянув сліпцю — ненажері,
Сліпий, я побачив сліпецькі серця!
Кінчайся, кумедіє зганьблена ця!
Ведіть до дверей мене! Двері! Де двері ? .
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
На сухому току,
посеред пилюги,
Каправі й худі міхоноші,
Вмостившись, сваряться за гроші,
За мідні, щербаті шаги.
Сваряться,
соплять,
і потроху
Вминають поцвілі свої
Тяжкі пироги та беркі малаї,
Ковтюхи крупкуваті гороху.
І тліють їх очі, як в тихім огні,
У ніжній сухій золотусі
І сиплються,
сиплються вії кальні
На щоки при кожному русі.
На теплі й змокрілі повіки ляга
Дрібною, летючою рінню
Золотушна перга,
сухозлотна перга,
Сліпоти передчасне цвітіння.
Обсипається око, як пух із кульбаб,
Обскубана кулька квітчана.
А рана цвіте —
бо коли не змогла б
Квітнути плекана рана?
Щоб квітнула рана,
щоб око, померши,
Не оживало, —
сліпцям оддає,
Як першу сльозу,
як засмученість першу,
Зморене око й дитинство своє
Сліпецький водир,
поводир, міхоноша,
Що торбу і руку кобзарську несе,
Що стає найдорожча йому над усе
Лебійська засмерджена ноша.
Звикає приймати на гостре плече,
Приречене схнути й хилиться,
Правицю, що душить, лама і пече,
Врочисту кобзарську правицю.
Стенувшись і зблідлій зведеться хлопча
І руки сліпої примари
Покірливо візьме
й не скине з плеча
Того п'ятиперстого він пернача,
Тієї руки-костомари.
Обтяжений мудрістю, злом і жалем,
Із серцем голодним і голим,
Стає перед кожним народженим днем,
Перед кожним новим видноколом,
Стає й, тремтячи, прислухається він,
Як, за сотні верстов і за тисячі гін,
Минущі і неминучі,
Надходять події прийдешніх годин>
Зустрічі, люди та бучі.
Гогочуть далеко страшні ярмарки
В гопашній, безумній хурделі,
Стлівають дороги,
вщухають стежки,
Розпадаються прахом оселі.
Пробігають і зойки, й огні по юрбі,
Що шляхами,
здригаючись, лізе.
І багато вогнів заховає в собі
Око каправе та зизе,
Доки закриється в сліпоті,
Наповнившись грузом дощенту,
І доки не стануть видющими ті,
Дерев'яні орбіти струменту.
... І вкручуй у пісню,
як в плесо,
як в змрок,
Чорториї заюрені мозку!
Співай, як причинний,
крутись, як пророк,
Смердючий і злий недоноску!
Не слухай, як глухо скавчать уночі,
Дощату постелю рвучи й гризучи,
Голодні, обкрадені суки,
Віддавши щенята свої в лірачі
Учитись пісенної штуки.
Не слухай, як виють хурделі і пси,
Що вили і витимуть завше.
Пильнуй патериці,
торбину неси,
Бандуру від гроз заховавши.
Око, як близну свербливу, віддай,
1 котре сліпе й недосліплене котре,
Потовчений в гамуз,
покручений вкрай