Прокуратор Понтiй Пiлат спохмурнiв.
— Чи усвiдомлюсш ти, що зробив полiтичне звинувачення ?
— Я не зовсiм добре знаю римськi закони.
— Ми суворо карасмо за образу особи цезаря. А ти повiдомив важливе: до храму не допускаються люди, якi несуть монети з карбом божественних принцепсiв. Так?
— Я це сказав...
— А чому левiти це роблять? Чи знасш?
— Чому? Бо у них. гендлярський бог — золотий тiлець. Iншого вони не знають i знати не хочуть.
— Я запитав не про це. Сформулюю iнакше, щоб ти зрозумiв: як левiти пояснюють вiдмову брати монети з зображенням римських принцепсiв?
— Та просто: Кайафа каже, що цi сустнi зображення — образа для царя небесного. А насправдi, окрiм наживи...
— Досить, це вже лiрика! — зупинив його Понтiй Пiлат. — Скажи менi лiпше таке: що ти зробив би з храмом?
— Я сказав про це в очi самим левiтам. Я сказав ум: "Як прийшов потоп i знiс усiх, так i ваш храм облуди буде знесено. Бо де буде падло, там зберуться й орли. Нерозумнi i слiпi ви, бо святите золото! Горе вам! Бо за злочинами вашими прийдуть чорнi днi. I обложать храм окопами, i обступлять навкруги, i стиснуть звiдусюди. I знищать його з лиця землi, i не залишать каменя на каменi! Бо цей храм уже не божий дiм молитов, а вертеп з кублом гадючим!"
— Ти справдi це сказав? — не стримав свого подиву прокуратор.
— Я сказав це...
— Першосвятенник Кайафа знас про це?
— Вiн теж слухав мене.
— Коли це було?
— Три днi тому.
— А потiм ти з ватагою спiльникiв пiшов грабувати храмових мiняйл?
— Я нi в чому не винен. Хiба на мене хтось скаржився?
— Масш рацiю: нема нi скарг, нi позову. Адже, щоб звинуватити тебе, ум треба викрити самих себе. Але зараз я зроблю одне припущення. Якщо воно вiрне, можеш не вiдповiдати нiчого. Ви забрали у мiняйл монети старого карбу?
Запала промовиста мовчанка.
Велична Клавдiя Прокула з веселою повагою позирала на свого проникливого чоловiка.
Понтiй Пiлат бачив, як до Веселого Германа пiдiйшов легiонер i про щось доповiв.
Веселий Герман пiдняв руку, просячи дозволу потурбувати прокуратора.
— Пiдiйди! — дозволив йому Понтiй Пiлат i, коли той наблизився, запитав: — Щось трапилося?
— Прийшов колишнiй першосвятенник Аннан, тесть Кайафи. Просить, щоб ви його прийняли.
— По мою душу прийшов, — тихо мовив Iсус.
— Про що ти? — запитав прокуратор.
— Аннан вимагатиме мосу смертi.
— Заспокойся, — твердо сказав Понтiй Пiлат. — Без серйозноу провини я ще нiкого не скарав. А за тобою я нiякоу вини не бачу. Розходження у поглядах на призначення храму е суто релiгiйним i моуй юрисдикцiу не пiдлягас. Право ж святенникiв на смертний вирок i покарання скасованi.
6. АННАН, ТЕСТЬ КАЙАФИ
Коли Веселий Герман повiв затриманого через бiчнi дверi, Клавдiя Прокула мовила:
— Я хочу лишитися.
— Але ж Аннан — не в'язень, — завагався Понтiй Пiлат.
— Шкода, що вiн досi не в'язень...
Прокуратор засмiявся.
— Зрозумiй, моя люба, я б охоче, але...
— Але, мiй Понтiю, вiдiслати мене зараз було б ще бiльш жорстоко, нiж примушувати мене мовчати. Хiба я тобi заважала? А тепер... Та це все одно, що вiдiбрати у мене книгу на найцiкавiшому мiсцi.
— Пiдкажи, як вмотивувати твою присутнiсть, i ти залишишся.
— Ах, мiй Понтiю, це так просто!
— Навiть просто? — усмiхнувся Пiлат.
— Авжеж! — запалена надiсю, наполягала Клавдiя Прокула. — Хiба ти кликав до себе того Аннана? Хiба тут мiститься твоя канцелярiя, де ти мусиш дотримуватись службових приписiв?
— Нi i нi! — сказав Пiлат. — Що з цього?
— Аннан прийшов без зову. Прийшов до твого приватного житла. Прийшов як прохач. Ти тут повний господар. Ти можеш його навiть взагалi тут не прийняти i призначити зустрiч в канцелярiу у час зручний для тебе. Отже...
— Отже, менi лишасться дати згоду.
— О, мiй Понтiю, у подяку тобi я знову обiцяю стiйко мовчати.
— Ця присяга тiльки свiдчить, що ти у мене велика розумниця.
Тим часом прислужники внесли до портика масивний, гiдний сану несподiваного вiзитера стiлець з твердою й прямою спинкою: iудеу чомусь люблять сидiти в незручнiй, задерев'янiлiй позi. Та хай! Хоч би й на цвяхи сiдали. Химернi мiсцевi звичау та уподобання адмiнiстрацiю Риму не обходили.
Як i в'язень Iсус Назарей, минулорiчний першосвятенник Аннан, тесть теперiшнього — Кайафи, виглядав у портику чужорiдним тiлом, хоч являв собою зовсiм iнший соцiальний тип. В'язень був тут темною плямою, святенник — занадто пiстрявою. В'язень стукотiв по мармуру дерев'яними пiдошвами, святенник вiддзвонював дрiбними срiбними бубенцями, нашитими по всьому його фантастично барвистому вбранню. На груди звисав триколiрний омофор — ознака, що вiн походить з роду блаженного Левiя. До пояса був припнутий розшитий бiсером мiшечок з паличками-жезлами для жеребкування.
Аннан вiддзвонював своуми бубенцями, мов цiла отара, аж поки не доп'явся до крiсла. У ньому вiн укляк непорушне, i бубенцi вгамувалися. Прокуратор та його дружина мовчки тупили очi на це розцяцьковане опудало з ледь прихованою зневагою.
Святенник теж позирав на латинян з тамованою вiдразою.
Цей римлянин з непристойно коротким волоссям, з голим обличчям, з його нiби стесаним носом, що незугарне продовжував лiнiю лоба, з його вузьким, наче щiлина, ротом i важкою, мов каменюка, щелепою виглядав потворно.
А його дружина?
Хiба цю дебелу, як вежа, iстоту з холодними рисами обличчя i потужною статурою ратоборця можна вважати жiнкою? ту б тримати в гуртi тягловоу худоби — ось де цiй римлянцi мiсце! Хiба уу можна порiвняти з сврейськими жiнками — гарячими, мов вогонь, тендiтними, як iграшки, нiжними, наче квiти? рврейки дозрiвають на дванадцяту весну, коли душа ще не уражена грiхом, а плоть — хтивiстю. У своу дванадцять весен вони йдуть, мов агнцi непорочнi на заклання, пiд шлюбний вiнець невинними створiннями...
А латинянки? З ухнiми тренованими фiзичними вправами ручиськами, що годнi залюбки звернути шийнi м'язи або придушити....
Вiд цих думок Аннан аж гидливо затрусив фарбованою червоною цаповою бородою.
— За нашими звичаями не мiсце нечистiй жiнцi серед чистих чоловiкiв! не стримався вiн. — Ребро [за сврейськими племiнними сказаннями, бог сотворив жiнку з ребра чоловiка] — нiкчемна частина цiлого.