— А де є, дядечку, в океані такі верховіття, така непорушна тиша, таке запахуще листя й така чудова зелень?
— Ат, Магнітику! Якби ти хоч що-небудь у цьому тямила, то знала б, що зелена вода — прокляття для .моряка. Вона чи не гірша навіть за зеленого юнгу!
— Але ж зелень лісу — це щось інше. Прислухайтесь! Ви чуєте, як дихає вітер у листі?
— Почула б ти, дівчино, як дише норд-вест, коли гадаєш, що вітер може бути лише вгорі. Ну, де тут шквали, де урагани, де пасати чи пекучі середземноморські вітри і всі тому подібні речі у цій жмені лісу? А які
риби плавають отут у вас під цією спокійною поверхнею?
— Те, що й тут бувають шторми, ясно вказують оці знаки довкола; а звірі,— хай і не риби,— водяться попід отим листом.
— Я того не знаю,— відказав дядько з моряцькою догматичністю.— Яких тільки страхів нам не понаказували в Олбені1 про звірину, що буцімто чигає тут на нас, проте досі ми не здибали нічогісінько такого, що налякало б тюленя. Та сумніваюся, щоб ваш суходільний звір зрівнявся з акулою полуденних широт!
— Гляньте! — вигукнула небога, більше зайнята величчю й красою "безмежного лісу", ніж аргументами дядька.— Ген," над вершечками дерев, звивається димок. Чи не з якого, бува, житла?
— Ай справді,— погодився старий моряк.— У тому димкові щось є людське, що варте тисячі дерев. Треба показати це Гострій Стрілі, а то він, нічого не відавши, ще обмине порт. Очевидячки, де дим, там і камбуз 2.
1 О л бен і' (Олбані) — одне з найстаріших міст США, тепер — адміністративний центр щтату Нью-Йорк.
2 Камбуз — кухня "а кораблі.
По цих словах дядько витяг і%уку з пазухи, торкнув за плече індіянина, що стояв поруч, і показав йому на тонюсіньку риску пари, яка приблизно за милю від них викрадалася спроквола з гущавини і, розсіюючись ледь видимими нитками, танула в мерехтливому повітрі. Тускарора був один із тих гордовитих воїнів, яких у минулому столітті можна було значно частіше здибати серед тубільного населення Америки, ніж тепер; і хоч він довгенько терся серед колоністів і міг таким чином засвоїти їхні звичаї і навіть їхню мову, проте майже не втратив дикої величі та простої гідності індіянського вождя. Стосунки його із старим моряком були дружні, але стримані, бо індіянин був надто призвичаєний до товариства офіцерів по різних військових залогах і розумів, що його нинішній супутник був лише простий підлеглий. Справ-ді-бо, та спокійна і зверхня стриманість тус-карори так вражала, що Чарльз Ken — саме так звали моряка — навіть у хвилини найбільшої впертості чи розв'язності (а мандрівка їхня тривала вже більше тижня) не зважувався поводитися з ним запанібрата. Проте вигляд диму, що звивався вдалині, схвилював Кепа, мовби нагла поява вітрила у відкритому морі, і вперше, відколи вони зустрілися, він зважився, як було сказано, торкнути воїна.
Швидкий зір тускарори вловив той димок, і на добру хвилину індіянин, ледь звівшись навшпиньки й роздувши ніздрі, мов той олень, що раптом зачув небезпеку, втупив погляд у далину, наче пойнтер, який чекає пострілу хазяїна. Потім, опустившися знову на п'яти, індіянин ледь чутно вигукнув щось 'голосом, таким несхожим на бойовий кли^.воїна-індія-нина; у всьому іншому він лишився незво;руіііний. Його лице було спокійне, зате погляд чорних орлиних очей так і шастав поверх листяної панорами, наче хотів увібрати одразу всі важливі прикмети. І дядько, і небога — обоє добре усвідомлювали всю небезпечність їхньої мандрівки через широку смугу дикого пралісу — проте ніхто з них не міг наразі визначити, добре а чи зле віщує їм цей знак близькості людей.
— Мають бути онейди чи тускарори поблизу, Гостра Стріло,— промовив Ken до свого супутника індіянина, називаючи його умовним англійським ім'ям.— Чи не пристати б і нам до них, та й переночувати в зручних койках?
— Там нема вігвам, —<— відповів Гостра Стріла у свій незворушний спосіб.— Надто багато дерево.
— Але ж там повинні бути індіяни, може, навіть хтось із ваших старих друзів, добродію Стріло?
— Палити багаття не тускарора, не оней-да і не могаук,— блідочолий!
— Лиха година! Ну, Магнітику^ це перевершує навіть морську науку: ми, морські вовки, здатні відрізнити матроський тютюн від солдатського або лігво тюхтія від гамака помічника капітана. Та не думаю, щоб навіть найстаріший адмірал флоту його величності міг коли-небудь відрізнити здаля, де димить королівська кухня, а де вугляр випалює вугілля!
Гадка про те, що десь поблизу, у цьому океані шалини, є люди, ще більше поглибила рум'янець на квітучих щічках милого створіння, яке стояло поруч Кепа, та невдовзі дівчина обернулася з виразом подиву на лиці до дядька: адже досі й він, і вона часто захоплювалися знаннями чи, сказати б, інстинктом тускарори — й, вагаючись, промовила:
— Багаття блідочолих! Та ні, дядечку, він не може цього знати!
— Десять днів тому, дитино, я б поклявся у цьому, а от сьогодні і сам не знаю, чому вірити, а чому ні. Можу я дозволити собі запитати вас, Стріло: чому ви гадаєте, що отой димок — від багаття блідочолих, а не червоношкірих?
— Сирі дрова,— відказав індіянин з таким спокоєм, з яким хіба що вчитель втлумачує умову задачі спантеличеному учневі.— Дуже сире — багато дим; багато вода — чорний дим.
— Але ж, прошу вибачення, добродію Стріло, дим не чорний, до того ж він і невеликий. Як на мої очі, він такий легкий та кучерявий, як із капітанового чайника, коли від дров на кораблі нічого не лишається, окрім кількох трісок у трюмі.
— Дуже багато вода,— повторив Гостра Стріла, злегенька кивнувши головою.— Тус-карора дуже хитрий палити багаття з вода; блідочолий багато книги, а палити все: багато книги — мало знати.
— Ну, щодо книжок, то в цьому є слушність, не заперечую,— сказав Ken, який не був великий поборник науки.— Це він, Магнітику, натякає на твоє читання, бо вождь розуміється на всьому чудово у свій власний спосіб. А скільки ще, за вашими розрахунками, Стріло, до тієї сажавки, яку ви звете озером і куди ми ось уже стільки днів тримаємо курс?
Тускарора дивився на моряка зі спокійною зверхністю, відповідаючи:
— Онтаріо — як небо; йти одне сонце, і великий мандрівник бачити озеро.