— Ні, я не помиляюся. Там, унизу, хтось стогне.
Слідопит змушений був визнати, що гострий слух Мейбл і справді не зрадив її. Проте він спробував заспокоїти дівчину, нагадавши їй, що індіяни, щоб добитися того, що задумали, часто вдаються до найрізноманітніших хитрощів; отож і цього разу більш ніж можливо — стогін був удаваний і розрахований тільки на те, щоб виманити їх із блокгауза або хоча б примусити їх прочинити двері.
— Ні, ні, ні,— квапливо заперечила Мейбл,— у цьому стогоні нема ніякої вдаваності, в ньому виразно відчуваються коли не душевні, то тілесні страждання. Він надто вже природний.
— Що ж, зараз ми довідаємось, друг це чи ворог. Сховайте свічку, Мейбл, і я поговорю з цією людиною через бійницю.
Навіть таку, здавалося б, просту справу необхідно виконувати, як добре знав із свого досвіду Слідопит, з неабиякою обачністю, бо йому не раз доводилося бути свідком того, коли люди марно гинули тільки тому, що не звертали уваги па зайву, як могло на перший погляд здатися, обережність. Отож він не притулився обличчям до бійниці, а тільки наблизився до неї, щоб унизу могли почути його, а він — їх.
— Хто там? — гукнув Слідопит, коли вже зайняв, як йому здавалося, цілком безпечну позицію.— Хто там стогне? Якщо друг — не бійся, озивайся, і ми тобі допоможемо!
— Слідопите! — долинув такий знайомий і рідний Слідопитові й Мейбл голос сержанта.— Слідопите, ради бога, що з моєю донечкою?
— Таточку, я тут!.. Жива й здорова!.. В повній безпеці й не поранена!.., О, як тільки я хотіла б, щоб так само' було й з вами!
У відповідь на це побажання обоє почули
вигук вдячності, змішаний з глибоким, боліс-
ним стогоном. г
— Здійснилися мої найстрашніші передчуття!—з якимось розпачливим спокоєм промовила Мейбл.— Слідопите, хай там що, а ми мусимо внести сюди мого батечка.
— Авжеж, так велить і природа, й бог. Але заспокойтеся, Мейбл, і спробуйте взяти себе в руки. Ми зробимо все, що тільки в людських силах. Прошу вас: тільки тримайтеся!
— Я тримаюсь... Я тримаюся, Слідопите.'. Ще ніколи в житті я не була така спокійна й така впевнена в собі, як у цей момент. Тільки не забувайте, що кожна мить дорога, а тому, бога ради, не гаймо часу!
Твердий тон дівчини вразив Слідопита, і він, можливо, був навіть введений в оману її вимушеним спокоєм та самовладанням. В кожному разі, він не вважав більше за лотріб-не робити дівчині ще якісь пояснення, а негайно зліз по драбині вниз і став прочиняти двері. Виконував він цю досить ризиковану дію з притаманною йому осторогою, та, коли засуви були вийняті, він раптом відчув, ніби хтось напирає на масивні двері, і ледь було знову не накинув засуви. Заглянувши, однак, у прощілину й зрозумівши причину всього, він потяг до себе двері — й тулуб сержанта Дангема, який сидів, обпираючись об них, увалився через поріг у блокгауз. Втягти сержантові ноги до приміщення та заперти за собою двері було для Слідопита справою однієї миті. Тепер вони з Мейбл могли спокійно приділити пораненому належну увагу й подати необхідну допомогу.
У хвилини цього тяжкого випробування
Мейбл проявляла таку неймовірну енергію, яку лише жінки здатні проявляти в години великих випробувань. Вона хутко принесла свічку, змочила батькові пересохлі губи водою, допомогла Слідопитові постелити постіль з соломи й намостила всякої одежі замість подушки під голови. Все це було зроблено ревно, майже мовчки, без жодної сльозини, аж доки, нахилившись над батьком, вона почула його кволий голос подяки за її ніжність і турботи. Весь цей час Мейбл тільки робила здогади відносно здоров'я свого батька. Слідопит же був неймовірно стурбований станом сержанта. Обстеживши пораненого, він виявив, що куля пройшла навиліт; добре знайомий з такими пораненнями, він прийшов до висновку, що сержант навряд Чи виживе.
РОЗДІЛ XXIV
Повір сльозам терпким моїм: І кров усю пролив би я, Щоб лиш у серденьку твоїм Був спокій, рибонько моя.
Томас Мур. "Лалла Рук"
З тієї миті, як з'явилося світло, сержант Дангем найперше досхочу надивився на свою красуню дочку, що клопоталася біля нього. Потім уважно оглянув двері, щоб пересвідчитися, чи вони досить міцні (не маючи змоги перенести пораненого до горішнього примі-
щсния, його зоставили внизу), 1 тільки після цього зазирнув Мейбл у вічі.
Коли має згаснути життя, з подвійною силою спалахує любов, і нам особливо дороге стає те, що, як ми відчуваємо, ось-ось утратимо навіки.
— Слава богу, донечко моя, що хоч тебе минули їхні смертоносні кулі! — твердо промовив сержант, який говорив, ніби зовсім не страждаючи від болю.— Розкажи мені, Слідопите, все про ці сумні події.
— Ат, сержанте! Правду ти кажеш, сумні це події. І що тут не обійшлося без зради, і що ворогові виказано розташування нашого острова,— це так само безсумнівно, як безсумнівно й те, що ми володіємо ще блокгаузом. Але...
— Майор Данкен таки слушно підказував,— перебив сержант, кладучи свою долоню йому на руку.
— Тільки не на того, на кого ти думаєш, сержанте! Ні, ні, це зовсім не той, ні в якому разі. Принаймні така моя думка. Я знаю, що натура слабка... людська натура, я хочу сказати, і що не гоже когось вихваляти а чи ручитися за когось,— як блідочолого, так і червоношкірого, але я не думаю, що на всьому кордоні знайдеться ще одна така безмежно вірна й чесна людина", як наш Джаспер Вестерн!
— Хай благословить вас бог...оХай благословить вас за це бог, Слідопите! — щиро й від душі вирвалося у Мейбл, і вона, не в змозі більше стримувати свої почуття, залилася слізьми. — О, спасибі вам, Слідопите, спасибі! Хоробрий завжди оцінить як слід хороброго... і чесний заступиться за чесного!
Батько стурбовано звів на дочку очі, і та, щоб не показати своїх сліз, затулила фартушком обличчя. Сержант запитливо звернув свій погляд на Слідопита, проте мужнє розвідни-кове обличчя зберігало звичний вираз щиросердя, відвертості й чесності, і сержант кивнув, щоб той говорив далі.
— Ти, звичайно, ще пам'ятаєш те місце, де ми із Змієм залишили тебе,— вів далі Слідопит,— тому зупинятися на всьому, що було перед тим, нема потреби. Пізно вже жалкувати: що було, те минуло. І все-таки гадаю, що коли б я був зостався з тобою на човнах, такого б не трапилося! Звичайно, я не сумніваюся в тім, що інші також можуть бути добрими провідниками. Одначе природа не обдаровує всіх однаково й одні мусять бути кращими за інших. Слід гадати, бідолаха Джільберт, що став на моє місце, гірко поплатився за свій промах?