— Блокгауз добре,— перша заговорила індіянка,— скальп не здирати.
— Авжеж, добрий, Росо,—відповіла Мейбл, здригнувшись, і затулила очі руками, ніби щоб відгородитися від тих жахів, свідком яких вона нещодавно була.— Скажи мені, ради бога, чи не знаєш, що сталося з моїм дорогим дядечком? Я вже всі очі видивила, але його ніде не видко.
— Він не тут, у блокгауз? — не без цікавості запитала Роса.
— Отож-то й воно, що нема... Я тут одна-однісінька. Дженні — жінка, що була зі мною, вибігла до— свого чоловіка й занапастила себе своєю нерозсудливістю.
— Роса знати... Роса це бачити; дуже погано. Гостра Стріла не милувати ніяка жінка... Не пожаліти і своя дружина.
— Ах, РосоІ Хоч тобі ніщо не загрожує!
— Хтозна... Гостра Стріла забити мене, коли знати все.
— Хай береже і благословляє тебе "бог, Росо!.. Він благословить і захистить тебе за твою людяність. Скажи ж, як мені бути далі і чи живий мій дядечко?
— Нічого не знати. Солоний Вода мати човен; може, він піти водою.
— Човен коло берега, але ні мого дядечка, ні квартирмейстера ніде не видко.
— Не забитий, бо Роса бачила б. Сховалися! Червоношкірий ховатися, не соромно і блідочолий.
— Мене, Росо, турбує не сором, а те, чи вони встигли сховатися. Ваш напад був такий раптовий, такий непередбачений, Росо!
— Тускарора! — відповіла, засяявши від гордощів за таку спритність свого чоловіка; Роса.— Гостра Стріла — великий воїн.
— Але ти занадто добра й м'якосерда для такого життя, Росо. Ти не можеш бути щасливою серед таких жахних картин!
Обличчя Роси раптом спохмурніло, і Мейбл здалося, ніби з-під її брів блиснули злі іскри вогню, як у її чоловіка, і вона сказала:
— Інгіз дуже ненажерливий... Забирати мисливські угіддя, гонити шість плем'я від сходу до заходу. Злий король — злий народ. Блідочолий — дуже поганий.
Мейбл навіть уже тоді, в ту далеку добу, знала, що індіянка мовить правду, хоча й чудово розуміла, що в цьому конкретному випадкові, як і в тисячах інших подібних винад-ків, .королеві часом приписували те, про що він сам і не підозрював. Але вона відчувала всю справедливість цього докору, тому й не намагалася виправдовуватися, тим більше, що їй боліло тепер своє.
— То що ж мені тепер діяти, Росо? — звернулася вона знову.— Ваші щохвилини можуть почати облогу блокгауза.
— Блокгауз—добре; скальп не здирати.
— Але ж вони скоро дізнаються, а ( може, вже й знають, що в блокгаузі зовсім нема залоги. Адже ж ти сама перераховувала мені, скільки в нас людей, а ти, безсумнівно, дізналася проце^від Гострої Стріли.
— Грстра ^Стріла знати,— відповіла Роса, підіймаючи шість пальців, щоб показати, скільки , в них усіх чоловіків.— Всі червоношкірі знати. Чотири"—вже нема скальп, а два ще є. ч ;
— Не згадуй мені про це, Ро.соІ В мене'' кров холоне в жилах; коли я згадую про дврхН останніх. Ваші не можуть знати, що я ъут, одна; вони, мабуть, гадають, що в блокгаузі* й дядечко з квартирмейстером,— і ще підпалять будівлю, аби примусити їх вийти звідси. Я чула, що пожежа в таких місцях — ве-лика небезпека.
— Блокгауз не горіти,— спокійно запевнила її Роса.
— Ти цього не можеш знати, добра моя Росо, і я не можу їм перешкодити в цьому ділі.
— Блокгауз не горіти. Блокгауз — добре; скальп не здирати.
— Але скажи, чому саме, Росо? Я боюся, що вони все-таки підпалять блокгауз.
— Блокгауз — мокрий, багато дощ; дерево мокрий, погано горіти. Червоношкірий знати це, добре знати, підпалити блокгауз — показати інгізи, тут є ірокези. Твій батько повернутися,— шукати блокгауз,— нема блокгауз. Ні, ні, індіян дуже хитрий, не чіпати нічого.
— Я тебе розумію, Росо, і хочу сподіватися, що твоє передбачення вірне, а щодо мого дорогого батечка, коли б йому пощастило уникнути... А може, його вже нема й на світі або його захопили в полон, Росо?..
— Батько не зачіпати, не знати, куди він піти... Вода не залишати слід, червоношкірий не може знайти. Не спалювати блокгауз, блокгауз добре, скальп не здирати.
— То ти вважаєш, що я тут зможу пересидіти, доки вернеться мій батько?
— Я не знати... Хай дочка краще сказати, •коли батько повернутися назад...
Мейбл збентежилася під допитливим поглядом чорних очей індіянки: їй раптом стало недобре на душі від підозри, що її подруга намагається вивідати в неї корисну для її плем'я таємницю, яка може призвести до загибелі батька та його загону. Мейбл уже хотіла була дати якусь непевну відповідь, як раптом сильний удар у сінешні двері повернув її думки до небезпеки, що насувалася.
— Ідуть! — скрикнула вона.— А може, Росо, це мій дядечко або квартирмейстер? Учта-ку страшну хвилину я маю впустити навіть містера М'юра.
— Чому не виглянути? Багато бійниці... Зроблено для того.
Мейбл послухалася її поради, підійшла до однієї з бійниць у піддашші, що нависало над стінами першого поверху, обережно підняла дерев'яний брусок, яким затулялася бійниця, й подивилася, що робиться, коло дверей. З того, як Мейбл жахнулася й змінилася на виду, Роса відразу догадалася, що там з'явилися воїни її племені.
— Червоношкірий! — промовила Роса і застережливо приклала до губів пальця.
— Четверо! Страшно розмальовані! З закривавленими скальпами, і Гостра Стріла з ними!
Роса кинулася в куток, де стояли рушниці, і вже схопила була одну з них, але, почувши ім'я свого чоловіка, раптом зупинилася, немовби завагавшись. Та це тривало якусь мить, бо вже наступної хвилини вона була коло бійниці, лаштуючись просунути в неї цівку рушниці; одначе Мейбл, неспроможна стримати почуття природної відрази до вбивства, схопила її за руку.
— Ні, ні, не треб.а, Росо! — промовила вона.— Не здіймай руки на свого чоловіка, ліпше хай я помру.
— Не вбивати Гостра Стріла,— відказала Роса, мимохіть чомусь здригнувшись.— Зовсім не вбивати червоношкірий воїн. Тільки лякати.
Зрозумівши намір індіянки, Мейбл не стала перешкоджати їй. Тим часом Роса просунула в проріз цівку рушниці і, зашарудівши нею, аби привернути увагу своїх одноплемінників, потягла за курок. Ще не відгримів постріл, а Мейбл уже дорікала своїй подрузі за вчинок, зроблений, власне, заради її ж врятування.
— Ти ж казала, що не будеш стріляти,— промовила вона.— А що, якби ти вцілила в свого чоловіка?