— Вам до кого, пробачте, — шепеляво спитав Чорнопудренко, і Валерій помітив, що рот у нього зовсім беззубий.
"Що за чортівня? — розгубився Валерій. — Ніби не туди потрапив".
Вішалка в кутку, двері, оббиті жовтою цератого, імітованою під шкіру… Навіть русалка в багетній рамі на стіні, і все, як і в Чорнопудренка.
— Я друг Пилипа Городинського.
— Ага! Пилипа Городинського!.. Так, так!.. Ну, чого ж вам треба?.. Ще зовсім рано. Приходьте о сьомій. Бачите, я саме займаюся туалетом, — і Чорнопудренко, — а це таки був він, — приторкнувся пальцями до фарбованої брови.
Валерій не наважувався сказати, що не танці під магнітофон цікавлять його. І піти ні з чим теж не хотів. Вирішив усе-таки спробувати щастя.
— У мене до вас дуже важлива справа, — звернувся до Чорнопудренка. — Розумієте, мені дуже потрібна невелика сума…
— Скільки? — несподівано зацікавившись Валерієм, запитав Чорнопудренко.
— Сто п'ятдесят…
— Під заставу, звичайно?
— Я не думав…
— Думав чи не думав, а без застави діла не буде. Навіть держава, а вона добріша за Чорнопудренка, дає позичку лише під заставу. Що у вас є — годинник, перстень?
— Годинник є… Але мені б не хотілося…
— Пальто? Костюм? Можна окремо піджак або брюки…
"Піджак… Що як справді залишити піджак? Завтра він одягне спортивний светр, а про піджак дома скаже… Ну, віддав, мовляв, у чистку".
Чорнопудренко запросив Валерія в кімнату. Там він старанно оглянув піджак біля вікна, потім одягнув його на тремпель.
— Ну що ж… Я виручу вас, юначе. Сто п'ятдесят, кажете? Зараз… Але коли, пробачте, ви збираєтесь їх повернути?
— Через… п'ять-шість днів…
— Отже, я даю вам сто п'ятдесят карбованців до… двадцятого. В разі, якщо ви не повернете у згаданий строк, піджак стає моєю власністю. Крім того, я даю на таких умовах… За кожен день нараховується один процент на всю суму… За п'ять днів — це зовсім дрібниця… Сім п'ятдесят, здається, за Малиніним і Буреніним… Згода, значить?
— Давайте гроші, — глухо, не дивлячись в очі Чорнопудренка, промовив Валерій.
Чорнопудренко вивів Валерія у коридор, а сам зачинився в кімнаті. Хвилини через три виніс гроші.
— Прошу… Тільки, цур, друзям вашим ні слова. Я не люблю зайвих свідків у таких справах…
* * *
… У синьому светрі з білим вінчиком на комірі Валерій виділявся серед своїх учнів Справжній тренер. На ньому в цей день були спеціальні черевики-боксерки без п'яток, а з руки в руку він перекладав невеликий металевий прилад, який назвав еспандером.
— Це все ваше, — сказав Валерій будівельникам. — І боксерки, і еспандер, і мішок для тренування. Звичайно, кожен у майбутньому повинен буде придбати собі повний боксерський комплект, але для початку і так добре.
Микола Молибога перезирнувся з Петром; "Ну, я не казав?" — і він таки мав право радіти. Валерій виправдав довір'я — і сам прийшов, і гроші використав, як належало. А ще ж учора Петро, розповідаючи про свою зустріч з Валерієм у тролейбусі, висловлював побоювання, що той нічого не купив. Виходить, помилився Петро. І добре, що помилився.
Навчання тривало майже, дві години, Валерій розповідав, на які категорії відповідно до ваги тіла поділяються боксери, пояснював значення слова "раунд", "нокаут", "нокдаун". Викликав по черзі Петра, Молибогу та інших присутніх і показував, як треба стояти, як захищатися від ударів, як самому завдавати удари. Про себе сказав, що виступав у першій напівсередній вазі, і в такій самій, очевидно, виступатиме, наприклад, і Петро, вага якого наближається до сімдесяти кілограмів.
— Отже, нам з гобою колись доведеться зустрітися на рингу! — іронічно зауважив Валерій, оглядаючи нижчого за себе Петра, що стояв серед кімнати у досить смішній позі: тримав руки зігнутими в ліктях і дивився кудись у стелю, так ніби не битися збирався, а м'яч ловив.
Незграбність Петра тішила хлопців, хоч і самі вони тільки-но перебували у такому ж становищі і виглядали не краще.
Валерій почував себе героєм, а руки в нього аж свербіли. Так хотілося коротким блискавичним ударом звалити противника, продемонструвати своє вміння, свій "стиль".
— Може, спробувати, га? — раптом обізвався Петро, підморгуючи своїм. Зустрівшись з кількома схвальними поглядами, він задерикувато штовхнув тренера рукавицею. — Захищайся!
І пішов у атаку.
Петро, очевидно, мав деяке уявлення про боротьбу на рингу, хоч голова його і тепер стирчала якось неприродно високо, тоді як Валерій свою нахилив, ніби хотів скористатися нею, коли не допоможуть кулаки. Але у всій поставі Петра відчувалося напруження, готовність. Ноги його були трохи зігнуті, ліва попереду. Ось він показав білі зуби, блиснув очима і всім тілом рвонувся. Ніби поршень, пішла вперед і його правиця. Валерій, можливо, не сподівався такого, він ледве встиг прикритися. Очі Валерія тимчасом пильно стежили за сміливим противником. Півкроку назад, ще півкроку… Серія ударів Петра не досягає мети, але тренер все ж відступає, йому нема коли думати про відповідь.
— Давай, Петре, давай! — чується шепіт.
Потім нові голоси, вони вже сміливіші.
— Лівою його, ліву пускай в хід!
— Глуши!
— Наша бере, Петре! Сміливіше!
Усі схоплюються з місць, і в кімнаті починається такий галас, ніби тут не десяток тихих, слухняних учнів Валерія, а добра сотня болільників.
Та що це?.. Хто хряснувся, як кажуть, з усіх чотирьох? Невже… Ні, не може бути, щоб отак одним ударом поклали Петра! І коли? В ту самісіньку мить, коли він, здавалося, остаточно "загнав" свого противника навальною атакою! Очам не хочеться вірити…
А доводиться. Петро лежить, навіть ногами не ворушить.
— Оце так!
У вигуку захоплення переможцем, а не співчуття до переможеного. На те бій! На Валерія дивляться заздрісно, авторитет його зріс незрівнянно. Знає хлопець свою справу, нічого не скажеш!
Першим над Петром нахиляється Микола Молибога. Куйовдить йому волосся, повертає обличчям угору. Петро блимає здивовано очима, кілька хвилин дивиться якимсь пустим поглядом. Потім важко віддихується.
— Живий! — жартують хлопці.
— Помовч…
Молибога хоче допомогти Петрові звестися на ноги, але той раптом відштовхує його. Ще зусилля, і він уже стоїть. Похитується, правда, а в очах винувата посмішка.